— Хочете цукерку? — запропонувала попутниця в електричці. — Сину возила — залишилися. Син у мене сьогодні присягу приймав.
— Ви їжте, їжте, не соромтеся! Присяга — це так урочисто, так красиво! А потім накрили два столи зі святковими обідом, один для них, а інший — спеціально для батьків. Так теж деякі жінки соромилася, а я говорю: сідайте і їжте! Додому ж їхати ще скільки.
— Командир частини перед нами виступав. Сказав, що все буде в порядку, тільки щодо втеч попереджав. Якщо хто вперше тікає, із тими тільки виховну роботу проводять. Ну, а уже коли знову — тоді трибунал.
— Син просить як маленький: приїжджай частіше. А де ж гроші взяти, щоб їздити? Я взагалі дивуюся: де люди нині гроші беруть? Ось у нас сусіди відкупили сина від армії. Розумієте? Довідку йому купили, що він не придатний. Такі гроші заплатили, ви не уявляєте...
— Відпустили його до восьми — провести мене до електрички. Цукерки, нажаль, брати не захотів, при мені тільки з'їв кілька. Все одно, каже, старші відберуть. Без чверті вже, я хвилююся: йди, — говорю, — спізнишся, а він мені: мама, викупи мене, я не витримаю. І я йому одне: спізнишся, покарають тебе, а він мені своє: мама, забери мене, я тут не витримаю!..
Закрила руками обличчя й заплакала.
