Доречно пригадати, що наш Леонід Данилович багато разів заявляв: я хочу взяти на себе відповідальність. Час платити за цією відповідальністю. Перекласти її на парламент не вдасться. Парламент несе відповідальність за те, що реформи не йдуть. А Президент повинен відповідати за все те, що нароблено замість реформ.
ЩЕ РАЗ ПРО ВIДПОВIДАЛЬНIСТЬ
Як же має відповідати Президент за скоєне? Якщо це має бути відплата, пропорційна втратам суспільства, народу і держави, то навіть від уявної картини екзекуції стає жахливо. Не застосовувати ж до Льоні Другого прийоми дізнання з арсеналу Петруші Першого. Або методи святої інквізиції. Або засоби навіювання полум'яних чекістів-сталінців. Усе ж таки ми цивілізовані люди. Напевно, потрібен закон (хоч би років на десять), за яким кожен президент у кінці свого терміну має звітувати перед парламентом і країною за жорстко регламентованою формою, з переліком основних соціально-економічних показників, з обов'язковим зазначенням причин і винуватців того, що відбулося, і своєї персональної ролі в основних проколах і результатах. Однак такого закону немає, а сам Леонід Данилович не тільки не виявляє ознак розкаяння, але і сповнений оптимізму та бадьорості. Освячує своєю присутністю галасливі шоу і тусовки. Московські фіглярі та кочові шарлатани втлумачують нам: Кучма переможе. Телевізор регулярно повідомляє про всенародну підтримку, а півтора мільйона громадян навіть розписалися в цьому. «Патрон за все» пред'являє себе народу та обіцяє рай наступного дня після своєї перемоги. Не соромиться навіть грати на національних почуттях підлітків та західних українців. Неначе не він прорік: «...національна ідея не спрацьовує». Неначе не за його правління відбулося знущання над прахом патріарха Володимира біля святої Софії. Коли десь, на тлі загального занепаду відкривають новий об'єкт, — він тут як тут, щоб власноручно розрізати стрічку. Він навіть прихильно підставляв своє музикальне вухо, щоб перевірити акустику в залі Палацу «Україна» після реконструкції за скажені гроші. «Акустика стала кращою», — прорік глава держави і закрив питання. А пенсійні політики запевняють нас, що він уже навчився бути Президентом. Може, вони знають щось інтимне. Однак це тільки навчитися читати з папірця просто. З інтелектом — складніше. А ще не відняти в Президента його щирості, упевненості і дохідливості в розмові. Мимовільно потрапляєш під чарівливість і віриш йому, — і коли чуєш, що ми будували не те (під його керівництвом) і що йдемо правильним курсом. Ось тільки під час вступу в Міжпарламентську асамблею СНД щось заїло, і віце-спікер повідомив, що Президент і не «за», і не «проти».
На цьому тлі можна по-людському зрозуміти групу товаришів, що потяглися за булавою. «Йому можна, а я чим гірший?» Ось і головний захисник колгоспiв устряв у бій і відразу обдарував нас народною мудрістю, що хочеться не тільки рибку з'їсти. Цікаво, він справді упевнений, що одержить рибку, навіть коли задовольнить найпікантніші побажання тих, котрі завідують рибкою? Хоча дивлячись що розуміти під рибкою. Сам став уже російським Академіком, але навряд чи ця рибка взимку зігріє наші квартири. Україна — найбільший у світі споживач імпортного газу. Наші правителі не можуть не знати про проблему, але хочуть вирішити її дуже оригінально. То за допомогою комбінації з декількох пальців, то за допомогою трейдерів-чаклунів, щоб ті дмухнули- плюнули — і немає проблеми. Тепер Колгоспник-Академік вирішив узятися по-лукашенківськи. Однак за «бацькою» не вженешся, он як він цілується і борознить простори Росії. А йому у відповідь: то — демократії замало, то — червоного забагато, а то — приєднуйся на правах простих областей. А наш Леонід Данилович поводиться статечно і тихо, приїде — і відразу повагу засвідчує, причому не тільки тронові, але й столичним, і газовим товстопузим. І Старший Брат його поважає. Тому і продає нам газ у півтора разу дорожче, аніж ворогам із НАТО. А якщо помножити цю різницю цін на наші обсяги, то вийде... загалом, на такі гроші можна купити не тільки інформаційний і протиповітряний простір, але й купу наших міністерств із нутрощами, і добрий шмат нерухомості України. А ви кажете: бібліотеки, музеї, школи завалюються... Проте вибори на носі, і в ставці Орди спохопилися. Треба ж ярлик на другий термін видавати! Де і коли знайдеш іще одного такого стратегічного д... кхммм, партнера. Однак відверто зробити це вже не можна. І пішли делегації та переговори, з демонстрацією повного взаєморозуміння та взаємної любові. Рибка.
Чи може за рахунком відповідальності, що накопичився, заплатити одна людина? Хто заслужив честі сісти поруч із Леонідом Даниловичем на лаву «пошани»? Директорський корпус, що прихистив скривдженого екс-прем'єра? Екс-прес-адміністратор, зразок відданості («я свій вибір зробив»), який перекочував у «Громаду»? Професор-російськомовник невизначеного забарвлення? Улюблений земляк, а нині білоемігрант? НДП, давно «своя» для гаранта? Охоронці безпеки трону? Хтось із численних радників? СДПУ(о), що круто пішла у владу?.. Для всього цього є тільки одне об'єднувальне найменування — кучмократія, бо головна функція Президента — підбір кадрів.
Проте хто його обрав? Хіба виборці, що проголосували за Кучму, ні при чому? Свою частку відповідальності не визнаєте? Тепер багато хто не любить згадувати, з яким злорадством вони голосували за Кучму 1994-го. Шахтарі відправляють свої загони в столицю з гаслами: «Кучмо, віддай наші гроші!» А не ті ж самі шахтарі 1993-го, одержуючи одну з найвищих зарплат у країні, ультимативно вимагали дострокових виборів президента? Причому в своєму нетерпінні скоріше проголосувати за Кучму погрожували розвалити металургію та енергетику. Театр абсурду триває. З одного боку — півтора мільйона голосів на підтримку, з другого — прокляття Кучмі під червоними прапорами. Якщо так хочуть лівого президента, чому 1994-го не голосували за О.Мороза, єдиного тоді лівого кандидата? Якщо хочуть відновлення СРСР і радянської влади, чому масово не вступають у Компартію (яка нині у тридцять разів менша, аніж у радянські часи)? Припустімо, стане П.Симоненко президентом і дасть команду: «Відновити!», — а виконувати кому? Парткомів давно немає, одні гуртки старезних. Як казав класик, розруха — не в країні, а в головах.
ЯК ТАКЕ МОГЛО СТАТИСЯ?
Корисно нагадати президентські вибори 1994 року. Результати другого туру були приречені. Проти Л.Кравчука ситуативно об'єдналися всі категорії розлючених. Одні вважали його націоналістом і ледве не бандерівцем, другі — комунякою і зрадником національних інтересів. Треті — зрадником ідеалів і біловезьким злочинцем, четверті — винуватцем за все. Багатьох дратувала його манера міркувати, інших допекла до живого сумнозвісна «хатинка» у Швейцарії. Однак погляньмо на результати першого туру, що показали «чистих» прихильників Кучми. А це майже 35% — величезна маса громадян. Чим же привабив їх недавній ракетник? Може, підкуповувала чесність прем'єра, коли він запитував, що треба будувати? (Але пізніше він забув спитати, що таке реформи.) Чи секрет — у простому робітничо-селянському обличчі? Чи справила враження наполеглива вимога особливих повноважень? Телекадри історії з пам'яті (їх не повторюють, а даремно). Ось термін особливих повноважень закінчився, продовжити їх ВР не погодилася, і наш герой сидить у ложі в гордій ображеній самотності. Із залу долинали окремі голоси, що треба дати. Спікер каже, що прем'єр уже не вимагає цих повноважень, і запитально дивиться в ложу. Герой схиляє голову і відвертається. Щирий телеглядач співчував і обурювався: не дають! Інший телефрагмент, фраза: «...у ВПК дурнів не тримали» (це самореклама!). І поки рядові громадяни захоплювалися похмуро-впертим виразом обличчя, ділові громадяни, в яких свербіли руки і пересихало в роті від нетерпіння «переформувати» нерухомість і прибуткові підприємства, скоро зміркували, що саме такий шеф їм і потрібен. Пригрітий директоратом екс-прем'єр збадьорився. Останкінське телебачення ще додало впевненості, випустивши в ефір разом із А.Вольським поміркувати про розірвані зв'язки. А.Вольський, якому до і після цього довго не давали ефіру (щоб славну чеченську кампанію не ганив), розумів, яку роль йому відвели. А в наших містах заворушилися інтелігенти, сповнені гідності. О жах! Їхніх дітей хочуть учити по-українськи! Вони ж твердо знали, що та мова придатна лише для колгоспників і карпатських пісень. Порушення прав російськомовної особистості! (Цікаво, а якби статус російської мови обіцяв явний дебіл, все одно за нього проголосували б горді носії великого і могутнього?) І пішла накачка мільйонів жителів, зарахованих у громадяни автоматично. І коли два головних суперники визначилися, комуністичні агітатори-активісти пішли накручувати свій контингент. І натовпи відставних охоронників, прохачів і слуг режиму, що продовжували користуватися пільгами, подачками і пайками, відгукнулися на заклик і піднялися на боротьбу із погрозою (бандерівці владу захопили!).
Багато які виборці голосували за Леоніда Даниловича заради обіцяних реформ. Тільки як вони собі уявляли реформи, якщо буквально за місяць перед тим відбулися парламентські вибори, на яких перемогли комуно-соціалісти? Без законодавчої бази реформи може здійснити хіба що чарівник. Ну і неважко було здогадатися, яке уявлення про ринок у директорів із ВПК. (До речі, «ракетник» — неточне визначення. Одна справа, наприклад, електронні системи управління, а інша — корпуси клепати).
Одного разу ближче до півночі напередодні голосування програма 7-го київського телеканалу перервалася і на екранах несподівано з'явився претендент- викривач. Прорвав блокаду. І таким він з'явився полум'яним революціонером, що вийшов із підпілля, — Конотопська Діва позаздрить! Перед другим туром голосувань 1994-го по Києву розклеїли великі барвисті плакати (без підпису). Два портрети — Кравчука і Кучми — й короткий коментар внизу: «Слово і діло». Вдумливий виборець стояв декілька хвилин перед плакатом, вникаючи в значення алегорії. Тоді йому здавалося, що він усе зрозумів...
Можна було б по-людському й поспівчувати нашому Леонідові Даниловичу. Як доля грає людиною! Адже могло бути все нормально. Досидів би найтихіший із депутатів свій термін у ВР. Пішов би заслужений директор із пошаною на пенсію. Пішов би куди-небудь у ФЗУ передавати юнакам любов до ремесла і заводу. Так ні, «зажадав отець Федір». Захотілося йому слави великого реформатора. Доповіді шле: «...скоро заживемо ми інакше. А поки що затягніть паски...» А за ним потяглися на київські кручі зграями пташенята гнізда дніпропетрового... І згуртувалися навколо батька реформ учорашні постачальники і розподільники. Однак ось уже і дванадцятий стілець порубали, а діамантів усе немає...
ЗАМIСТЬ ВИСНОВКIВ
Підрахували, що в пострадянських країнах близько 15% виборців відносяться до категорії, на яку, так би мовити, не можна ображатися. Однак повторюється цікаве явище. Відбуваються чергові вибори, підводять підсумки, і виявляється, що до тих 15% приєдналися ще десять-п'ятнадцять відсотків тих, які звикли вважати себе освіченими, культурними або такими, що розбираються. І щороку у виборця стає дедалі менше можливостей вплинути на те, що відбувається. Нашими спільними зусиллями ми вже завели пароплав демократії у вузьку протоку між Сциллою і Харибдою. «Я — єдиний ваш порятунок від кровожерної червоної Сцилли», — навіює Харибда всією масою куплених балакунів. «Тільки я прикінчу ненаситну жадібну Харибду за 24 години!» — волає в мегафон вогнедишна Сцилла. Захоплююча боротьба. Що потрібно, щоб необережний плавець наблизився до бездонної пащі Харибди? Налякати його ілюмінацією Сцилли. А хто б слухав Сциллу, що вивергає червоне полум'я, якби не було Харибди, що засмоктує?
Недаремно комуністи підтримали Кучму в другому турі минулих виборів і зустріли його в залі ВР бурхливими аплодисментами. Тепер їхніх депутатів у ВР стало в півтора рази більше. А їхній лідер (який на минулих виборах навіть «не висовувався») тепер гордо ходить серед головних претендентів. Поважні знавці запевняють, що саме він разом із нинішнім главою вийдуть у другий тур. І розробники такого сюжету можуть сподіватися на успіх, якщо самі виборці не дістануть уроків із минулого. Навіть сліпий черв'як, обпікшись декілька разів, здогадається обійти згубне місце (але й не поверне назад у калюжу). Адже в черв'яка навіть немає головного мозку.
Деякі інтелектуали стогнуть: немає гідного серед претендентів. Так, напевно Вашингтона, Рузвельта або Ерхарта немає. Однак ми і не Америка, і не Німеччина. Кандидати завжди відповідні до виборців. А пропаганда відповідна до слухачів. Коли виборець знає, що бюджет починається з конкурентоспроможної продукції і податків, то претендент не почне агітацію з теми пенсій. Коли виборець знає, що зовнішня політика виробляється професіоналами, виходячи з реальних світових тенденцій, прогнозів і розрахунків, претенденти не будуть зомбувати ідеї об'єднання, союзів, коренів походження, не будуть мусувати НАТО і неоднозначне минуле... У нормальній країні домогосподарки і сторожі не вважають себе стратегами. А партії не перетворюють вибори на референдум із питань культурної або мовної політики. Вибори — це не змагання в чисельності: кого більше — яйцеголових чи міднолобих. І хоч скільки голосуй, ніхто не віддасть у засіки батьківщини більшу частину заробленого.
Головне — не можна голосувати «за менше зло». За зло взагалі не можна голосувати. А щоб не опинитися перед вибором із двох лих, треба не помилитися в першому турі. Претенденти із близькими позиціями (ті, кого не найняли для відвернення голосів від головних суперників) мають домовитися між собою. І час задуматися тим комуністам, які щиро хочуть зупинити Кучму і К°. Дуже багато виборців категорично не приймають вашого лідера. Невже не зрозуміло, що команда нинішнього Президента розраховує на вашу упертість? Однак і виборці мають прийти до компромісу вже в першому турі. У нашій ситуації не можна дозволити собі розкіш голосувати за того, хто подобається з усіх поглядів. А тим більше не можна піддаватися на дешеві провокації (хтось щось казав, якісь пройдисвіти кривилися і плювалися...). Напередодні дня голосування можуть вихлюпнути такі помиї... На виборчу дільницю — тільки з ясною головою і твердою пам'яттю.