6 липня
Зателефонувавши своєму приятелеві телефоном-автоматом із післяопераційного відділення (друга безкоштовна радість цієї звичайної української лікарні — туалет), я почула один із найчарівніших жартів у своєму житті: «Слухай, я б хотів тебе відвідати, але залиш мені, будь ласка, свій номер телефону, щоб я попередньо зателефонував». Я реготала так, що мої шви на животі дивом залишилися цілі. Це сказав звичайний чоловік, не якийсь «новий», із чотирма мобілками і бритоголовими охоронниками. Проте навіть йому важко собі уявити, що, не дай Боже, з ним станеться звичайний напад апендициту, в нього не буде не те що телефонного номера, але й засувки в туалеті, і зливу в унітазі, в нього не буде донорської крові, чистої постелі, лампочки в умивальнику, бинтів, медикаментів і шприців (якщо родичі не принесуть). На плакаті на стінці післяопераційного відділення написано: «Увага! Дії населення в екстремальних умовах мирного і воєнного часу!» До землетрусу, аварії на атомній станції, повені і штормового попередження мені захотілося додати: якщо операція...
