Одного з таких незвичайних четвергів кореспонденти «Дня» і зустрілися з організатором цих неформальних зібрань ветеранів боротьби Іваном Богданом і попросили пригадати молоді роки. Причому почали з далеко не борецького запитання.
— Іване Гавриловичу, свого часу партійних працівників часто призначали на керівні посади в різних галузях, де вони були, як мовиться, невігласами. А чи не трапилось подібне з вами, коли ви стали начальником київської армійської футбольної команди?
— А що вдієш, тоді багато що робилося в наказовому порядку. Клуб із Києва перевели в Чернігів замість «Десни», яка вибула із другої ліги. Мене, колишнього борця, примусили займатися футболом. В армії накази не обговорюються. Прийшов я на стадіон першого разу подивитися, чим мої підопічні займаються, а вони, немов пани, лінькувато м'ячика перепасовують. День дивився, два, а потім зібрав їх і кажу, мовляв, я не дуже розбираюся в цьому вашому футболі, але що таке справжнє тренування, повірте, розумію, навіть дуже. У вас футболочки ледве на грудях змокли, а я свою форму після занять викручував.
Навів насамперед дисципліну. Пам'ятаю, один спритний хлопчина мав необережність при мені натякнути, що потренувалися — тепер і по сто грамів не зашкодить, то я його відразу в Остер автобусом відвіз у навчальну дивізію і попросив старшину: «Зроби з нього людину». Коли через тиждень туди повернувся, то цей парубок трохи не навколішках благав, щоб я його забрав у старшини.
Що казати, в мене за два роки роботи ніяких НП не було, а команда за цей час піднялася з дев'ятнадцятого на друге місце.
— Утім, із чого дивуватися, адже і в боротьбу ви прийшли за наказом.
— Так, коли в п'ятдесятому мене призвали в армію, то місцеве начальство одразу на мене око поклало і відправило в спортзал. Зріст мав майже 190 сантиметрів. У колгоспі змалечку працював, причому де якнайважче — туди мене. Отож і тут навіть від служби звільнили, лише б тренувався і захистив на килимі честь округу у важкій вазі.
Дзуськи, думаю. Мій батько цього хліба не їв, і я не буду. І замість занять у спортзалі йду в кіно або просто гуляю по Дніпропетровську, де тоді служив. А на тренування — через п'яте-десяте... Знаєте, як у тій байці: «На зло кондуктору, візьму квиток і піду пішки». Коротше кажучи, поїхав я на турнір у Київ баран-бараном, нічого не вмію. Хлопці мені прямо у вагоні поїзда прийоми показували.
— І чим вам запам'ятався перший вихід на столичний килим? Либонь, страшнувато було?
— Та нічим не запам'ятався. Соромно було. У селі-то в нас звичаї суворі: спробуй не те що на вулиці, а в своєму дворі в трусиках показатися! А тут столиця і серед глядачів — сила- силенна дівчат. Напевно, це й відіграло вирішальну роль у тому, що на турнірі став другим.
— Ну а далі все ясно: відчули смак перемог та ще, як ви розповідали, шеф-кухареві солдатської їдальні було наказано годувати Богдана під саму зав'язку. От і полюбили боротьбу.
— Та ніколи вона мені не подобалася.
— Це щось із сфери фантастики. Стати дворазовим чемпіоном світу, перемогти на Олімпійських іграх — і не любити того, що принесло таку славу? Неймовірно!
— Я ж уже сказав: мене примусили займатися боротьбою. Армія є армія. Одному там дають наряд на кухню — картоплю чистити, іншого, вибачте, — нужники, а мене — на килим.
— Хтось назвав першу ракетку світу Андре Агассі «в'язнем корту», до якого ще в ранньому дитинстві його «прикував» батько. А ви — «в'язень килима»?
— Не зовсім так. Це було для мене звичайною роботою, яку я намагався сумлінно виконувати.
— І за таку старанність вас дуже скоро запросили в збірну СРСР?
— Ні, це було щось на зразок «дідівщини» в армії. Мене туди взяли на роль... опудала. У ті часи великих набивних ляльок, на яких борці відпрацьовують кидки, ще не було. От я і став живою лялькою для перших номерів збірної: Олександра Мазура та Йоганнеса Коткаса.
Перший багато років боровся в цирку. Такого важкого «гутаперчевого» хлопчика я більше в житті не бачив. Піддасть черевним пресом — мої ноги до стелі злітають, а він прогнеться, потилицею дістане свої ноги, перекинеться і всім тілом на мене. А другий уперше виграв чемпіонат Європи ще 1934 року, а через двадцять два роки завоював Кубок світу. Також унікум. Маючи вагу 120 кілограмів, вільно ходив на руках. Отож попокидали вони мене. Справді, як опудало. Як на ешафот, я йшов щоразу на килим: не знаю, чим би все закінчилося: скоріше б за все ця пара шию або хребта мені б зламала. Та підказали мені один контрприйом...
— Як розповідають друзі, у вас ніколи не було «коронного» прийому, зате арсенал був приголомшуючим. Багато які відомі борці навіть скаржилися: до Богдана неможливо «підібрати ключі», він завжди різний, ніколи не знаєш, що від нього чекати.
— До однієї «домашньої заготовки», навіть доведеної до автоматизму, завжди можна пристосуватися. А мені було все одно, як і куди кидати: праворуч чи ліворуч. І це бентежило суперників.
— До речі, саме Коткас, у якого ви були «опудалом», зіграв у вашій спортивній кар'єрі не останню роль.
— Так, спаринги з ним мені дали відмінну школу. Уже 1955 року я став другим на чемпіонаті Союзу, програвши у фіналі тільки йому. Причому Йоганнес уже в роздягальні сказав: «Ти, Іване, переміг, але я ж не буду тобі на килимі руку підіймати. Для цього є судді».
— А служителі Феміди...
— Так, мене в країні засуджували таким чином неодноразово. Якби я виступав за Москву або інше якесь російське місто, то був би чемпіоном СРСР разів із сім, а не три, коли арбітрам уже нічого не залишалося. Утім, я не ображаюся, адже на чемпіонати світу возили мене, навіть коли на батьківщині ставав четвертим. Знали, негідники, хто найсильніший насправді.
— Кажуть, що в ті часи, коли ви боролися з Коткасом, вас сам маршал умовляв одягнути погони лейтенанта.
— Було так. Викликає мене одного разу генерал Гречко — маршалом він став пізніше — і запропонував залишитися в армії. Ось так я і залишився на понадстроковій службі. Зарахували в одну з військових частин — спочатку фотолаборантом, потім — комірником, потім — іще кимось... Ви ж знаєте, як у спорті вирощували «проліски». Жив, щоправда, не в казармі, а на квартирах.
— А чому в множині?
— Тільки-но на постій стану, сватати починають. За дочок, племінниць, знайомих. Парубок я був показний.
— Довго не побігали. Знайшли своє кохання.
— Та як я міг встояти перед красою своєї Алли. Ідемо, бувало, в кіно — всі зустрічні чоловіки шиї звертають.
— А ті, вибачайте, хто вже «без голови», дамські годиннички боротьбою заробляють.
— Було одного разу таке на чемпіонаті Київського округу. Почув, що переможцям будуть годинники дарувати, я — організаторам, мовляв, мені потрібен тільки жіночий. Посміялися там і висунули умову: «Тільки якщо всіх на лопатки покладеш». І я всіх шістьох лопатками до килима припечатав. От що значить дуже хотілося зробити подарунок.
— Ви народилися 29 лютого, тобто день народження у вас буває тільки в рік проведення Олімпійських ігор. Значить, це було визначено долею — зробити в один із цих років собі дорогий подарунок?
— Загалом я про це розмірковував і прийшов до висновку, а чому б і ні? Цю перемогу не забути, адже вона мені в Римі дуже важко дісталася! Чого тільки коштував поєдинок з першим чемпіоном Олімпійських ігор і світу з ФРН Вільфрідом Дітріхом. Його всі називали «королем боротьби». І він справді ним був. Адже не жарт, Дітріх брав участь у восьми (!) борецьких турнірах п'яти Олімпіад: в класичному і вільному стилі. Як забути його фантастичну перемогу над американським супергігантом Крісом Тейлором, зріст якого — 195 сантиметрів, а вага — 200 кілограмів. А в Дітріха, як у мене, — трохи більше як 100. І от «малюк» Вільфрід здійснив, як потім назвали, кидок століття: шпурнув американця через себе прогином. Уявляєте, що б залишилося від німця, якби кидок не вдався, і 200 кілограмів гепнулося на нього?.. Та і як він суперника обхопив? Я раз спробував це зробити, та мої руки не зійшлися на талії Тейлора.
І от у Римі я вийшов боротися проти Дітріха. Ухопив я його, а він мене, розкрутилися, як дзига, і розлетілися по краях килима. І я тоді стрибнув, метрів із вісім пролетів ластівкою в повітрі і накрив його. Питали: «Він що у вас — божевільний?»
— Скажіть, якщо не секрет, а що з вами сталося після тріумфального виступу на чемпіонаті світу 1961 року? Різне тоді казали, але ніхто до ладу не знав, за що ж вас вивели зі збірної.
— Та сьогодні це викличе усмішку, а тоді це кваліфікувалося мало не як кримінал. У Японії я купив дружині кілька модних кофточок. Щось собі залишила, а щось знайомим продала. Хтось доніс, а «нагорі» зробили мене «невиїзним». Усі були в шоці, співчували, обурювалися, але... на кухні. Ні, я нікого не звинувачую, час був такий...
— Але ж Богдан був у чудовій спортивній формі, готовий до нових перемог. Цілих два десятки років довелося чекати українським важковаговикам перемоги на Олімпійських іграх.
— Так, це зробив Олександр Колчинський.
— Сьогодні ми вже добряче забули про перемоги в найпрестижнішій ваговій категорії.
— Це й недивно. Наші теперішні важкоатлети прямолінійні, не стільки борються, скільки штовхаються. Один бал із Божою поміччю набере й одразу — в глухий захист, навіть не імітує боротьби.
— І це при тому, що у ваші часи поєдинки тривали по 20 хвилин, сьогодні — всього 5.
— Нам і на думку не спадало тупцювати на місці або сачкувати. Арам Ялтирян таку карусель закручував, що, бувало, до 50 балів набирав. Ні хвилини спокою. Якщо вирішив поволинити, то просто «з'їдали». Як це робив Олександр Медвідь, наприклад, ну а нинішні і зі слабкими вовтузяться, всі прагнуть малою кров'ю...
— І останнє. Сьогодні ви очолюєте київську Асоціацію ветеранів спорту. Ви все ніяк не можете вгамуватися....
— А хто допоможе людям, які поклали своє здоров'я на спорт, а держава як вдячність за перемоги, рекорди — дулю. Той, хто серйозно займався спортом, знає, яка це неймовірна праця. Нехай мені військової пенсії вистачає, а є чемпіони, які ледве животіють. Ось і створили таку організацію, розпочали комерційну діяльність. Сьогодні, наприклад, кому особливо важко, а це близько півсотні чоловік, допомагаємо грошима: по 50 гривень на місяць. Словом, як у боротьбі, якщо будеш ухилятися від сутички і волинити — «з'їдять» заживо. А цього я дуже вже не хочу!
