Харків. Спека. Червень. У школах області готуються до випускних вечорів: діти — до врочистої частини вручення атестатів, батьки — до неофіційної, закуповуючи напої й закуски. Це свято зі сльозами на очах. І не тільки сентиментального характеру. Маються на увазі ті, хто явно тягнув на медаль, але зрізався на випускних екзаменах або отримав нагороду не з такого благородного металу. Боротьба з медалістами стала ідефікс обласного управління освіти. Чорт забирай, кожного року кількість медалістів збільшується на 250 чоловік, куди їх подіти?
Між іншим, фальш у золоті медалей не така велика, як це здається чиновникам із обласного управління. Діти краще вчаться, тому що зрозуміли — їхнє майбутнє залежить від них самих. Треба пробиватися в житті самому. Це я бачу на прикладі подруг моєї доньки. Ми, дорослі, навіть не помітили, як у наших дітей змінилися життєві стандарти. Вони вже мислять не так, як ми.
21 червня все місто облетіла звістка про те, що четверо дівчат-випускниць, вийшовши на балкон покурити, раптом звалилися разом із цим балконом. Щоправда, все обійшлося майже благополучно: вони впали на балкон сусіднього поверху. Легкі синяки, удари. Але симптом тривожний. Це вже не перший балкон, що обвалився в Соцмісті. Соцмісто — це величезне селище, збудоване в 30-х роках при тракторному заводі. Будівлі безнадійно застаріли, на ремонт немає коштів. Це старе Соцмісто — їхня спадщина. Утім, по всьому Харкову можна зустріти написи на стінах: «Обережно, обвал!». 23 червня група скелелазів- ремонтників почала оббивати стару штукатурку з однієї з галерей Держпрому — історичної будівлі, збудованої майже в той самий час. Штукатурка, що звисала «пузами», стала небезпечною для перехожих. Вочевидь, дівчата падали не випадково, а ніби для нагадування: все вимагає догляду.
24 червня в Будинку архітектора пройшов семінар для політологів і журналістів на тему: «Україна–НАТО: перспективи співробітництва». Це був доволі скромний захід, в якому брали участь й натовці, й наші діячі. Цікавою була реакція залу: політологи, журналісти гнівно запитували чиновника з Управління інформації й преси штаб-квартири НАТО Джона Лафа: може, ви й нас бомбити станете? Ви що, хочете затягнути Україну до НАТО? А мені пригадалися слова Євгена Марчука в Харкові про те, що до НАТО не тягнуть, туди вступають добровільно й аж ніяк не всі, тільки багаті держави. Семінар продемонстрував цілком різні стандарти мислення в Європі й пострадянській Україні. Вони бомблять Белград за порушення прав людей у Косово, ми ж вважаємо за краще не знати про етнічні чистки режиму Мілошевича, вбачаючи в НАТО лише «світового жандарма», згідно з колишніми радянськими стереотипами.
У офісі обласної організації прихильників Євгена Марчука журналістам показали відеоматеріал, відзнятий у Чугуєві, де було побито політичного активіста Анатолія Щедріна. Чи була це політична розправа — покаже слідство, але ті, хто дивився ці відеозаписи, зрозуміли, що саме час розлучатися з мріями про чисту політику. Політика — це боротьба за владу, яку ніхто не хоче віддавати легко. Але це й боротьба поколінь, у яких уже різні життєві стандарти.
