Які втрачені можливості та невикористані альтернативи бачите ви в історії України?
Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ
Історики зазвичай не люблять мислити категоріями умовного часу. Проте поставлене газетою запитання видається мені цілком коректним, витончено провокативним, і в цьому сенсі спонукає таки до роздумів. Хоч історична спадщина і не детермінує всього, вона, однак, є важливим чинником функціонування сучасного суспільства. Отож, розмірковуючи про втрачені можливості України, мені насамперед хотілося б наголосити на тому, що її минуле міцно закорінене в східнохристиянському, православному світі. Закладені за князя Володимира Святославовича ідеологічні підвалини старокиївської середньовічної державності з перебігом часу усталили на слов'янському грунті абсолютну цінність візантійських релігійних і релігійно-державних форм. Відтак, провідні верстви Київської держави, радше її еліту, не переймали (так як де-інде) ідеї автохтонності, оригінальності, національної, релігійної та державної індивідуальності.
Виступаючи носієм ідеології православної єдності та візантійської імперської традиції, тогочасне духовенство, котре відігравало роль своєрідної середньовічної інтелігенції, гальмувало об'єктивний плин процесів формування національних держав у народів православної конфесії, що зростали у межах відносно єдиної раніше «імперії Рюриковичів». Така ситуація зберігалася не тільки за часів її найбільшого піднесення, а й по її занепаді у ХIII-ХIV ст. Інтелектуальні зусилля церковної еліти (згадаймо, наприклад, киянина Діонісія — засновника Печерського монастиря у Нижньому Новгороді на Волзі, чи волинянина Петра — першого московського святого) були спрямовані на підтримку самоствердження Московського монархічного царства, яке, ігноруючи зовнішні культурні впливи, поступово перетворюється на спадкоємницю візантійської православної спадщини. Досі залишається належним чином непоцінованою і роль православних ієрархів у підпорядкуванні Хмельницького російському цареві. У цій площині, на мій погляд, і слід шукати відповіді на запитання про втрачені можливості України: либонь саме тому шлях від Русі до України так надовго розтягнувся у часі, а інтенції державотворчого її розвитку й формування національної самосвідомості виявилися обмеженими.
