Витоки стилю Петросяна, стилю оригінального, неповторного,
але вельми обачного, заведено шукати в його дитинстві. Напевно, в цьому
щось є. Народився Петросян у Тбілісі 1929 року. Його батько працював двірником
у Будинку офіцерів. Він рано пішов із життя, і п'ятнадцятирічному Тіграну
нічого не залишалося, як узяти самому мітлу в руки, щоб сім'я не позбулася
службової квартири. На той час у хлопця проявився талант до шахів. І він
розумів, що вони можуть стати тим чарівним ключиком, який докорінно змінить
його життя. Шахи — гра демократична, щоб займатися нею, багато не потрібно:
дошка та фігури. І Тігран докладав усіх зусиль.
Невдовзі прийшли перші успіхи, і юнак переїхав спочатку
до Єревана, а потім і до Москви. У столицю Петросян приїхав у куцому пальтечку,
йому доводилося спочатку страждати від холоду. Але в цей період Тігран
познайомився на танцях зі своєю майбутньою дружиною — Роною Яківною, з
якою прожив понад 30 років і роль якої в чарівному перетворенні скромного
провінціала на столичного світського лева важко переоцінити.
Як і багато які провінціали, Петросян спочатку відчував
комплекс невпевненості. І коли уперше брав участь у чемпіонаті Радянського
Союзу, турнірі найвищої складності, він заробив на старті цілих п'ять нулів.
Більше ніколи в житті Петросян не програє п'ять партій поспіль. Однак того
разу таке сталося лише через зайве схиляння перед авторитетами. Наприклад,
у першій же грі проти гросмейстера Олександра Котова він припустився дитячої
помилки, від якої не раз сам застерігав своїх учнів. Однак після п'яти
поразок Тігран розсердився сам на себе. І його гра буквально переродилася.
До кінця турніру він уже увійшов у смак і відчув свою силу.
Проте часто і в подальшому Тігран Вартанович залишався
нібито людиною другої спроби. Спочатку він начебто примірювався і лише
потім долав бар'єр. Однак варто йому було завоювати який-небудь плацдарм,
своїх позицій Петросян уже ніколи не віддавав. Еволюціонував і стиль шахіста.
Якщо на початку кар'єри Петросян грав із відкритим заборолом, охоче йдучи
на будь-які ускладнення, то надалі він зробив своїм девізом максимальну
надійність. На перших порах така ломка стилю спричинила те, що Тігран хоч
і програвав дуже рідко, але й перемагав не так часто, як цього хотілося
б його шанувальникам. Його стали лаяти в пресі, докоряли в боягузтві.
Для вразливого Петросяна це було вельми неприємно. Якось
у нього з'явилося навіть бажання все покинути.
Однак Тігран подолав цю спокусу, спробувавши довести всьому
світові, а головне самому собі, що в шахи він грати вміє. І стилю своєму
не зрадив. Недаремно, коли Петросяна спитали, чому він не грає королівський
гамбіт (дебют, що має репутацію дещо авантюрного початку), він відповів:
«Тоді я годував би своїх дітей іншою професією».
Його зоряна година припала на спекотливе літо 1962 року,
коли на острові Кюрасао проходив марафонський 28-раундовий поєдинок 8 претендентів
на матч із чемпіоном світу Михайлом Ботвинником. І Петросян на фініші випередив
усього лише на пів-очка своїх головних конкурентів Пауля Кереса та Юхима
Геллера. Проте ніхто вже не сумнівався в справедливості такого результату.
Однак небагато хто вірив у можливість перемоги Петросяна
над Ботвинником. Та саме неповторність стилю допомогла Тіграну переграти
шахового титана. Петросян нав'язав суперникові в'язку гру, не даючи йому
розвернутися, сам же задовольнявся невеликою, але стійкою перевагою, намагався,
не поспішаючи, перетворити її на ціле очко.
Так, у 34 роки Петросян став дев'ятим в історії шахів чемпіоном
світу. На троні він протримався шість років, перемігши в одному матчі Спасського,
але поступившись йому ж у наступному поєдинку. Дивні все-таки трапляються
в житті збіги. Свій титул Петросян утратив того дня, коли йому виповнилося
рівно сорок років. Про те, яким великим шахістом він був, свідчить і той
факт, що в більш ніж столітній історії боротьби за шахову корону чемпіонів
було усього лише тринадцять.
Мені довелося розмовляти з Тіграном Вартановичем тільки
одного разу, 1982 року в Кисловодську. І в цій розмові він залишився вірним
собі. Коли я сказав, що мені набридло тягнути осоружну службову лямку в
«Спортивній газеті» і хочеться піти на вільні хліби, він відрадив мене
це робити. «Усе-таки краще бути при роботi», — сказав Тігран Вартанович.
Тоді я не міг і подумати, що жити йому залишалося всього
лише два роки...
