Вдалині, в мій бік тихо йшла фігурка колишнього колгоспника,
а зараз пайовика земельних угідь КСП. Фігурка згорблена, принижена злиднями,
що втратила всі надії і приготувалася до гіршого. У дивному стані був внутрішній
світ цієї фігурки, з дитинства прикутої до землі, прирослої до неї і такої,
що ледь животіє на ній. З одного боку, фігурка володіла якимось паєм землі
й могла б зрадіти й дякувати Богові, але, з іншого боку, пай все ще не
належав згорбленій фігурці, був не її й зробити з цим паєм колишньому колгоспникові
було і нічого, і ні з чого.
А тому вже й з'їздив пайовик до міста, вже й дізнався в
знавця-корейця, якому мав намір продати свій пай, що гріш ціна тому паперові,
яким наділила селянина контора. Але питається, чому фігурка хотіла продати
свій пай корейцеві? Чому сама не хотіла обробляти свою землю? На це запитання
фігурка тільки крутила головою. А ось кореєць із задоволенням би купив,
але чекає, коли буде закон, щоб такі ось фігурки понесли свої паї йому!
Кореєць чекає, бандит чекає й фігурка чекає. І всі хочуть працювати на
землі- матінці чужими руками, навіть фермер. Ох, страшенно далекі вони
від землі!
Фігурка за роки перебування в колгоспі розлюбила землю.
Кореєць використовує землю для рабської праці задля свого збагачення, використовуючи
убогих, безпритульних, бродяг з великої дороги. Бандит чекає на землю для
перепродажу і відмивання грошей. Так запитується, хто буде на землі працювати?
Звідки візьметься той господар, про якого галасують на всі заставки і на
якого чекають? Де він? І чи не доведеться виписувати його з Тьмутаракані,
разом з імпортним насінням і добривами?
Земля сиротіє. Заростають поля. Все з більшим небажанням
упрягаються в лямку селянина люди, все старанніше поспішають позбутися
зайвої землі, відкрутитися, мовляв, нехай хтось інший. Ну, чи не ідіотизм?
Це коли в господаря земля була зайвою? Таж він все життя пуп надривав,
щоб зайвий шмат прикупити, засіяти, зібрати врожай. Найголовніший засіб
виробництва стоїть і стає непридатним, мертвіє, навіює думки про голод
і повний розклад народної душі. Народ, що пустив за вітром свою землю,
що дозволив здичавінню поглинути сотні тисяч гектарів колись орної землі,
чи має він право на це ємнісне, велике і сильне слово — народ? Ні — не
має!
А скільки партій і рухів, почавши президентську гонку,
будуть використовувати цей фетиш, за яким — порожнеча! Скільки «народних
рухів» і псевдорухів заворушиться, зімітує «Народну думку», застрягне на
думці про свою «Народну велич», запишається навіть і дасть у черговий раз
себе обдурити й поставити в куток. Але, судячи зі стану земельних угідь,
ніякого народу в нас немає! Вже немає, чи поки що немає? Вирішуйте самі.
Тому що народ — це насамперед земля, не бур'ян і плетиво повитиці, а земля,
приготована для насіння, доглянута, готова до важкої праці проростання
зерен. А замість зерен сіються плевели. Тому першу аксіому майбутніх політичних
ігор треба прийняти нам, нехай навіть з кислою усмішечкою, в тому вигляді,
в якому вона, ця аксіома, зараз існує: ніякого народу в тому високому значенні,
яке вкладається в це слово протягом сторіч, у нас немає! І все! Жодного
слова більше. Тому що тепер все стає на свої місця. Народом ми ще маємо
стати, а яка ж це нелегка справа! Тут навіть найбільші «Народники» ще й
не доросли до цього розуміння становлення.
Що ж це таке, перетворення в народ? Звідки візьметься в
нас та ж народна стихія, коли її і на гадці зараз немає? З яких країв її
імпортувати? Чи знову закликати варягів? Рятуватися, як предки наші, які,
мабуть, потрапили одинадцять сторіч назад у подібну ситуацію? А що, ідея
непогана. Не можеш сам, поклич сусіда, то якесь дитинча й буде. А прізвище
і по батькові можна дати й свої.
А той факт, що створити народну стихію кожен повинен зараз
сам, у собі, вольовим зусиллям. Без цього сама вона не створиться, а тільки
дим піде. А вольовими бути ми вже ой як відвикли за вісімдесят років декретного
оформлення душі за одним шаблоном, за рідкісним винятком. Та й як прикладати
це вольове зусилля, з якого боку, щоб у спільному зусиллі народ вийшов?
Тут і наймудріші академіки мають замислитися. Одна річ одразу хапати це
слово «народ», не довго думаючи над його значенням, і ставити в «шерегу»
політичної блатної мови, щоб зручніше фінти на політичній арені виробляти,
і зовсім інше — віддати сили, кошти, розум, душу всьому цьому процесові
з утворення цього народу, якого ще й близько немає?
Створювати народ, ростити його, прищеплювати безрідному
племені, що утворилося внаслідок більшовицьких експериментів, почуття гідності,
національної гордості, релігійної віри, давати розвиватися паросткам справжньої
щедрої радості й гумору, сприяти розвиткові широкої душевної чесності та
співчуття — тут замало роздати партквитки або посвідчення якої-небудь «народної»
партії і горлати про це на форумах. Народ — він без почуття власної гідності
немислимий, а в нас що за плем'я? Ганчірка, прости Господи. Гірка, але
правда. Ніякої сталості й гордості. Мрії про ковбасу за «два двадцять»
— це вершина нашої «народної свідомості». Ще гірша справа з поняттям «народ»
у нашої влади. Не маючи ані сорому, ані мінімальної пристойності, наша
верховна влада дає зрозуміти, і навіть прямо говорить про це, і всіма своїми
порухами тіла показує, що «народ», яким вона щедро змащує свої декларації
й відозви, для неї не інакше як Бидло з великої літери, ні більше ні менше.
А з бидлом верховна влада чинить відповідно. І ще сміється: вони гідні
тієї влади, яка в них є! А чи гідні ми тієї влади, яка у нас є? Чи не дуже
опустили планку? Тут би ще й розібратися треба!
«Народ», «демос» — ось два зразочки демонічного політжаргону,
коли на порожнє місце вказують, як на існуючу річ. Народ у зародковому
стані. У пробірочному. Людинка людинці — вовк, поки що. Навіть не стороння
людина й тим більше не брат. «Так у нас, як на війні, на вулицях і вдома!
Справжнісінький фронт, — сказав нещодавно перехожий іншому перехожому,
— яка, до біса, соборність! Вороги всі, вороги і сволота!» Що це, як не
приклад суспільної свідомості, хіба не фантастична ця репліка? І деруть
це порожнє, за наших умов, словечко «народ» — усі, кому не ліньки. Роздирають
на шматки, рвуть без пам'яті. Хоча й порожнє слово, а яка ж ціна й порожньому!
А яка б то ціна була йому, будь у ньому, хоча б наполовину
змісту! Несумірна зі справжньою сьогоднішньою ціною була б йому ціна. Не
так би дешево купувалися голоси народу, якби жив народ (без лапок!) на
цій землі. Не змогли б його штовхати, як придурка, з одного боку в інший,
з одного кутка в інший. Знайомий мій, людина сентиментальна, розумна, говорить
якось: «Знаєш, жаль мені народ! Штовхають його кому не ліньки. Винищили
зовсім, замордували, зробили убогим, схуднув увесь народ, куди йому тепер
подітися?! «Я ж зі здивуванням вислухав його промову й відповів так: «Який
народ? Про який народ ти говориш? Де він? Хіба народ міг би дати штовхати
себе, мордувати, робити убогим, хіба може народ дати пити, ось так, запросто,
свою кров? Хіба народ здатний на таке? Ні, ні! Ти помиляєшся. Так, я бачу
страждання дітей, жінок, стариків, юнаків, що втратили віру в добро, в
честь, в справедливість, мені їх також шкода, але народу я не бачу. Народ
не дозволив би з себе таке зробити. Це — за гранню».
Знайомий мій покрутив головою, не погоджуючись. Народ для
нього все ще був поняттям мрійливим, метафізичним, фантастичним. Божком,
якому треба сліпо поклонятися та приносити жертви. «Народ» для нього, як
і для мільйонів інших, йому подібних, не став насущною, найнеобхіднішою,
всеохоплюючою субстанцією духу, голосом самого Бога, самої землі, води,
неба. Як далеко був він зі своїм глиняним божком народності, від божественного
призначення, його творчої й непереможної душі й свободи народних сил.
Проходячи полем, в якому було закопано найсправжнісінький
скарб, але не було народу, щоб відрити його, я подумав, що народ міг би
сіяти на цьому полі не лише хліб, буряк, горох або просо. Народ міг би
сіяти й мак! І не жалюгідні трактори їздили б убогим грунтом, а найсильніші
орні кораблі пливли б жирним чорноземом, а селяни їздили б на «Мерседесах»
і «Деу», селянські парубки мчали б на наймогутніших «Харлеях», земля б
різко виросла в ціні, а сільська праця стала б почесною та престижною.
Для цього треба, щоб слово «народ» наповнилося змістом, а сільському господарству
в Україні, скрізь, повернули б його душу — опіумний мак. Мак — як символ
свободи, незалежності й народності. Через п'ять років — опіумна п'ятирічка
— наше сільське господарство стане тоді передовим. Затаскане слово, але
всім зрозуміле.
І тоді, можливо, згорблена фігурка пайовика гордо розпрямить
плечі й відчує себе людиною, народом, українцем, братом.
