Але отець Роман, людина серед української громадськості дуже шанована, дізнавшись, що ми з України, зустрів нас досить прохолодно. Пізніше він пояснив, що трапилося.
— Мені соромно, що моєю історичною Батьківщиною є Україна. І справа навіть не в тому, що гуманітарні вантажі з України йдуть до Албанії, і при тому абсолютно не зважається на те, що в Воєводині проживає 22 тисячі українців і русинів, які б пишалися тим, що їхня прабатьківщина допомагає їм і сербам такими нам потрібними медикаментами, адже фармацевтичні заводи в нас зруйновані. Зле те, що Україна поставила українську громаду в незручне становище перед населенням Нові-Сада.
Після початку бомбардувань Львів, як побратим Нові-Сада, надіслав до мерії міста офіційного листа, у якому зголосився прийняти на час війни 50 дітей із Сербії. Через деякий час у посольство прийшов лист із Києва, в якому повідомлялося, що якщо Львів приймає 50 дітей, то Київ бере на себе 100. Ми відразу почали збирати діток, як сербів, так і українців. Бажаючих знайшлося багато, деякі українці мали своїх родичів у Закарпатті, їм не треба було оплачувати проживання в Україні, а тільки вивезти, тож цифра зросла до 250.
Але минули тижні, а автобусів не було…
Тоді я зателефонував до Львівської мерії, і виявилося, що крайовий уряд Воєводини без нашого відома відправив до Львова листа, який починається словами, «що ми дуже вдячні, що ви намагаєтеся нам допомогти, і було б добре, аби прислали журналістів, які б висвітлили правду про Югославію», і закінчується, — «а все інше, що ви пропонуєте, краще здійснити в благополучніші часи».
— Але ж при чому тут Україна?
— Крайовий уряд Воєводини почав, а Україна закінчила. Відразу після нашої розмови з України пішли відмовки: не маємо кімнат, не маємо грошей, не маємо автобусів. Нарешті узгодили, що автобуси підійдуть до кордону з Югославією, ми підвеземо дітей своїм коштом, щоб вони перейшли угорський кордон пішки. І це вже триває місяць. За цей час угорці забрали до себе кількох дітей, росіяни зголосилися, а українських автобусів не видно.
— Яка чисельність української громади в Нові-Саді?
— Моя парафія налічує 3 тисячі осіб. А загалом у всій Югославії проживає 5 тисяч українців і 17 тисяч русинів.
— Звідки виник поділ на русинів і українців?
— Русинами себе називають переважно нащадки українців, які прийшли в Сербію 250 років тому.
Що ж стосується українців, то наша діаспора сформувалася після Другої світової війни, коли сотні тисяч утікачів з України потрапили в американську, англійську, французьку зони, звідки їх було відправлено до Америки. Не брали лише три категорії: кримінальних злочинців, хворих на туберкульоз і політичних діячів, патріотів України, які хотіли залишитися поближче до Батьківщини. Із цих трьох категорій і виникла українська діаспора в Югославії.
— Чи існує проблема національних взаємостосунків між українцями й русинами?
— Ми вважаємо всіх русинів українським народом. Хоча вони з цим не завжди погоджуються. Часто говорять про якесь там Закарпаття, яке окупувала Україна, про окремий народ, хоча при тому забувається, що коли вони вийшли з України, русинами себе називали усі галичани. Слід віддати належне русинам — вони вже впродовж 250 років зберігають українську культуру зі своєю мовою, звичаями, свідомістю, при тому, що Україна географічно дуже далека. Зв'язки підтримувала лише інтелігенція, яка вчилася у Львові. Дівчата переважно приїжджали з навчання з українськими чоловіками, які й одружувалися, бо хотіли виїхати з України. Це підживлювало діаспору новою українською кров'ю. У Сербії проживає найдавніша і найживучіша діаспора України в світі.
— Яким чином вдається зберігати національну культуру й мову такій малій групі?
— Не вдається… Останнім часом дуже багато змішаних шлюбів, де в оточенні сербів українськість пропадає вже в другому поколінні. Моя парафія в Нові-Саді — 3 тисячі людей, які ледве говорять українською мовою. Русинам трохи краще, в них глибші традиції, інтелігенція. До речі, русини мають найбільший відсоток освічених людей серед народів Югославії. 50 докторів наук у Сербії — русини, стільки ж кандидатів. Але й інтелігенції доводиться працювати поза своїм народом. Не хочуть наші українці дітей на уроки української мови відправляти, — і так, кажуть, перевантажені діти. Тут у рамках свого народу може працювати лише священик.
— Яка державна політика Югославії стосовно національних меншин?
— Ми маємо всі права — хоч школи відкривати, хоч інститути. З підручниками важче — не маємо, але й то собі б раду дали. Можна привезти із Словаччини, де розроблено чудові підручники для еміграції. Не маємо вчителів — знайшли б. Але не маємо ми головного — дітей. Хіба привезти з України?
Щоб діаспора розвивалася, треба підтримувати свідомість людей, навчати їх, а також популяризувати Україну серед місцевого населення. Але без допомоги держави-матері дуже важко. От навіть у посольстві України в Хорватії посол Анатолій Шостак дбає про хорватських українців, а наші… Чеське посольство в Югославії недавно випустило книгу, присвячену слов'янству,— «Святий Дунай», де левова частка написаного належить чехам. Видання цієї книги фінансувалося з Чехії. Коли я звернувся з пропозицією до українського посольства зробити щось подібне — там відповіли, що не маємо грошей. Та Україна ніколи не має грошей!
Сумно. Аби хоч та Україна якась була, щоб нам рівнятися. А то, коли я тривожився за автобуси, то телефонував своєму приятелю до Львова й просив його сходити до мерії. А він: «Так сьогодні ж п'ятниця — день короткий, а там субота і неділя — вихідні, а там День перемоги — свято, а у вівторок ще не витверезяться, от хіба що в середу слід іти». Хіба так можна справу робити?
Треба нам учитися в євреїв, їх усього 3 тисячі проживає в Югославії, а вони згуртовані міцно, й ніщо не в силі побороти їхню єврейську самосвідомість. А українці з кожним днем дедалі більше стають сербами.
