Нинішній телетиждень пройшов під знаком перманентної боротьби СТБ з санепідемстанціями, енергонаглядом, мешканцями сусідніх гуртожитків тощо, яким відразу після того, як у ефір почали виходити «Вікна-парламент» , канал став ну просто кісткою в горлі. Взагалі-то, нашим Кабміну і адміністрації Президента не можна відмовити в наявності певного (чорного) гумору, якщо операцію «закриття СТБ» вони запустили на тлі небувало гучного і широкого святкування в країні Дня української журналістики. Ну, звісно ж, так все співпало, і хармсознавцям навколо Президента просто пощастило: тут — прикрити (або полякати) неслухняних, там — журналістів і приголубити, вручити нагороди і звання, а в об'єднанні УТН (УТ-1) , наприклад, відкрили фотогалерею своїх ведучих і запросили пресу на презентацію свого інформаційного продукту (власне новин, «7 днів», «Досьє» тощо) під дуже самокритичним девізом: «Ми заслужили це свято!». Ну, звісно, хто ж як не ми?! Щоправда, фуршет з великою кількістю призів, які розігрувалися для гостей, за свідченням очевидців, більше нагадував мотиви відомого мультфільму з ключовою фразою: «Ребята, давайте жить дружно!». Втім, свята — це добре і, звичайно ж, і в УТН є гідні професіонали, яким можна тільки поспівчувати у зв'язку з особливо шкідливими умовами виробництва, особливо в нинішній передвиборний період...
Збентежила мене у великій кількості промов, телесюжетів, інтерв'ю навколо Дня журналістики лише одна річ. Про відсутність корпоративності в середовищі журналістів з тугою і палким переконанням у тому, що вона необхідна, говорили і представники нашого цеху, хто не ототожнює себе однозначно з позицією влади, і ті, хто злився з нею в єдиному пориві. Про корпоративність говорили одночасно, скажімо, і Віталій Портников, ведучий програми «Вікна-тижневик» телеканалa СТБ, чия позиція в тій же президентській гонці задекларована так: «Ми не збираємося підтримувати нікого з кандидатів, але надамо рівні можливості для всіх кандидатів, які будуть зацікавлені в ефірі СТБ», і Ігор Сторожук, ведучий «7 днів» (УТ-1) , чия апологетика стосовно чинного Президента очевидна. Яка при цьому корпоративність мається на увазі? Якщо та, яку гість студії «Вікон-тижневика» соціолог Валерій Хмелько визначив у діалозі з Віталієм Портниковим як розуміння, «що поодинці з владою нам не впоратись» — це одне. А що має на увазі п. Сторожук, підкреслено виражаючи згоду з В'ячеславом Піховшеком, який у останньому числі «Зеркала недели» теж проспівав оду: «Свобода преси — в корпоративній єдності журналістів, результатом якої є і взаємна підтримка колег..., і спільна позиція журналістів ЗМІ щодо власника»? Взаємна підтримка і спільна позиція — в чому? Якщо судити з досвіду самих «7 днів» і, зокрема, самого Ігоря Сторожука, то це однозначна підтримка нині існуючої системи, коли журналісти служать саме інтересам видавця, власника (в цьому випадку — держави), а не інтересам суспільства. І запитання в тому — чи варто такою корпоративністю пишатися? І язвити — далі — Ігорю Сторожуку з приводу того, що мовляв, під незалежністю ЗМІ у нас зазвичай розуміється «робота на певну політичну партію, або політика, який не при владі. Усі інші журналісти вважаються заангажованими — за що й критикуються. Аби... до влади прийшли свої політики».
Так, ефектно звучить, але дрімуче — за сенсом. Швидше за все, з лукавства Ігор Анатолійович удає, ніби забув очевидне, про яке нещодавно в одному зі своїх телеінтерв'ю в черговий раз нагадав голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко: під незалежністю преси у всьому світі прийнято розуміти незалежність від влади. І не більше, і не менше того (!). Загальновизнане і те, що основною метою функціонування ЗМІ в демократичних країнах є контроль суспільства за діями влади і це, погодьтеся, відразу додає запитанню про заангажованість конкретності.
Те, що будь-яке видання у всьому світі залежить від свого видавця — це факт, який не вимагає численних коментарів, в які люблять у нас пускатися на державних каналах (цього разу сакраментальне дослідження Євгена Глібовицького в «7 днях» проходило під домінантою: «Чому в Україні за наявності свободи преси (?!) немає незалежних видань?». Що, загалом-то, перекручує реальну проблему нашої країни, яка насправді полягає у відсутності незалежних видавців!). В той же час факт і те, що в дуже небагатьох країнах світу існує таке поняття, як державні ЗМІ — з їхньою залежністю від виконавчих органів влади. Як і державна підтримка ЗМІ, та ще й у тому вигляді, в якому вона існує у нас — при явному розподілі преси на «чужу» і «свою», з відповідними «рівними» і, «ще рівнішими» умовами цієї підтримки, і з офіційним винятком з ряду видань, які користуються низкою пільг, ЗМІ, серед засновників яких є приватні структури й особи, зарубіжні інвестори тощо. Як рідко де існують і такі умови для бізнесу, як у нас, які і будь-якого підприємця і, отже, фінансоване ним видання тримають «на гачку» у виконавчої влади.
У тому ж сюжеті «7 днів» Ігор Слісаренко («1+1») зауважив: «Так само, як будь-який підприємець (у нас. — Н.Л. ) змушений залежати від чиновництва, і здебільшого змушений працювати в тіньовій економіці, так і мас-медіа змушені працювати в тіньовій економіці і в тіньовій політиці... На теренах СНД, — продовжив Ігор, — виникло два шляхи розвитку ЗМІ: можна було піти балтійським шляхом, чи загальноєвропейським. Україна вибрала азіатський варіант». Конкретнiше цей самий «азіатський варіант» охарактеризувала журналістка Тамара Куцай: «Бізнес ЗМІ, як і будь-який бізнес, залежить від оподаткування значною мірою, і завжди можна знайти податкові засоби тиску на пресу»...
Незалежність ЗМІ насправді — це не відсутність залежності як такої, чого не буває, а залежність виключно в рамках закону, а не в свавілля, в тому числі і влади. Так само банальне і загальновідоме те, що свобода преси — це передусім наявність повноцінного ринку, де у кожного споживача є можливість вибору продукту, а у кожного виробника ліквідного товару — є можливість цей товар продукувати і продавати. І хоч би як хтось розмірковував про те, якщо є у нас видання, які можуть говорити, що свободи преси у нас немає, значить, насправді, реальний плюралізм у країні є, факт залишається фактом: ринку багатодум'я у нас немає. Зрештою, і за часів тоталітаризму існували Таганка, «Литературка» і «Новый мир». А в нинішній Україні якщо у газетярів ще є бодай якась можливість вибору, то де у нас телеканали, на яких «незалежному» й «опозиційному» журналісту можна уберегтися від необхідності бути гранично лояльним до нинішнього режиму? За часів Рад імперію однодумності створювали монополією на «всенародну» власність, нині однодумність створюють монополією на роздачу права мати власність. І це, до речі, до питання про т.зв. «продажність» вітчизняних журналістів. Гадаю, Віталій Портников у тих же «Вікнах-тижневику» дещо покривив душею, розмірковуючи про дешеву корумпованість української журналістики — на відміну від «дорогої корумпованості» російських мас-медіа. Можливість дорого продаватися є там, де є «клієнти» з різними смаками, але однаково туго набитими гаманцями. У нас і клієнтів мало (немає умов для їхнього бізнесу), і «смак», на жаль, майже у всіх у них однаковий (диктується одним «сутенером»). І українські журналісти в більшості своїй «продаються» за елементарне право працювати за фахом. І навряд чи це можна назвати «корумпованістю». З іншого боку, є проблеми і у тих небагатьох «розкручених» імен, які, здавалося б, повинні бути нарозхват, а значить, «у повному порядку». І не тільки тому, що «чесній людині податися нікуди», а й тому, що в імперії однодумності нікому особливо не потрібні професіонали, тобто — особистості, котрі самостійно думають, ті, яких, як точно зауважила Ольга Герасим'юк, неможливо примусити «лайном екран помазати». У основному потрібні просто виконавці — слухняні і не особливо стурбовані моральними принципами. Таким чином, виконавців у нас можна «купити» зовсім дешево — це правда, а професіоналів можна не «купувати» взагалі (навіщо вони потрібні? Підлогу підмітати?!). І проблема непотрібності останніх, до речі, дедалі гострішає з наближенням виборів.
Ось вам і замкнене коло української журналістики. Воно визначає і її рівень. У ньому реально можливою стає корпоративність аж ніяк не вільних журналістів, а власників ЗМІ, що лояльнi до влади, і тих, хто в служінні їм — перший учень. Що, власне, ми і спостерігаємо в нашому інформаційному просторі, і що одночасно не знімає, а лише підвищує персональну, особисту відповідальність кожного з нас за власні вчинки в професії. Бо там, де підставлять плече — завжди легше, аніж там, де треба визначитися самому.
Як сказала в тому ж сюжеті «7 днів» Тамара Куцай: «Від журналіста залежить, як він буде відпрацьовувати ті гроші, які йому дають засоби масової інформації. Або він їх буде тупо відпрацьовувати, або продемонструє власну гідність...». Навіть коли у нас немає можливості вибирати залежність — таку, щоб до душі, за переконанням — завжди залишається можливість вибору власної позиції стосовно залежності, нав'язаної нам реальністю. І, напевно, саме тут і потрібна саме журналістська корпоративність: у визначенні етичних критеріїв професії. Хоча як би це голосно звучало, без цього ми завжди будемо тими, яких хоч за дешево, хоч за дорого, а будуть... І, між іншим, з повним правом.
