У Будинку вчителя відбувся авторський вечір Володимира Цибулька.
Йдучи на цю імпрезу, я й не сподівався на мелодійну водичку про росянисті доріжки й скупані в любистку коси. Не кажучи вже про «кров- любов». Але ведмідькуватий, неголений Цибулько почав читати і, втупившись в його потужну потилицю, я щиро пожалів усіх добропорядних «любителів поезії» які, не на ніч будь сказано, теж могли б сюди завітати. Себе пожалів.
Бо... Та що там казати — «це залазьте дітки під парти бо прийшов страшний огурець, страшний і весь в пупиришках». Це щось зовсім не схоже на те, що доводилося чувати раніше. Епатуюча цибульківська естетика, сповита у хмарку іронії й стьобу, заіскрилась в сумирному повітрі, а «слова заходилися стрибати, як коні по стайні». Спохватившись, що не встигаю за ними, потайки озирнувся по залу, але колективне обличчя публіки від знання, доступного лише втаємниченим, було непроникненне, ніби мур.
Залишалося тільки ще раз пожаліти себе й статечних літстудійців усіх міст і селищ України й пірнати в незвичну поетичну повінь.
«Стихи — это стихия» — так, здається, говорив Хлєбніков. Так ось: Цибулько — це стихія. І стихію цю важко загнати в рамки якихось означень, вона вибухає й піниться, вона матюкається, вона шумить, як ліс десь під Каневом і неслухняними хвилями збурює гладінь узвичаєних літературних течій.
У текстах Цибулька слова виростають з попередніх слів, їм там затишно й свіжо, мовби цибулі чи моркві на бабиному городі. Але висмикнути їх з грядки-тексту неможливо — зяятиме діра. «Звичайна селянська дитина з-під Тарасової гори» вивертає слова навиворіт і дивиться на світ, ставши на голову. Слова крутяться на одній п'яті й показують слухачам язика. Але за всим цим стьобом, за всіма цими «сраками» й «суками», за «падлою», з якої «дєлають челавєка», криється чутлива і зболена душа. (Пам'ятаєте: «Ничего, я споткнулся о камень. Это к завтрему все перейдет»). Під масною плівкою нарочитої вульгарності — води як не пророчі, то прогностичні. Прогнози, щоправда, не дуже життєрадісні: «...і коли вагон рушає отоді ми помічаєм що маршрут наш Київ — Пекло і стоп-крани не працюють», — але то вже претензії не до Цибулька...
В балачках між читанням віршів і відповідях на численні запитання «enfantе terrible» української літератури виглядав зовсім добрим хлопцем — вайлуватим, щирим, доступним, одне слово — своїм. Народ дізнався, що він є автором не лише «текстів» і немеркнучого хіту 15-річних дівчаток «З ранку до ночі...», а й партійної емблеми «порядних реформаторів» — бджілки...; що він любить Еліота, який для Цибулька є знаковим поетом, і не любить Бориса Олійника, через якого, за власним зізнанням, не може перебувати в лавах Спілки письменників України. Коли ж хтось з особливо ревних цінителів поезії поцікавився в записці «Чи буде після вечора п'янка?», Влодко змушений був розчарувати, зазначивши, що це вперше він отак захотів просто щиро поговорити. Поговорити віршами. Чи то пак текстами. Чи то пак Поезією, котра, за його ж визначенням, не пишеться, а —живеться.
