Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Залишається посилати озброєні війська на фірми, щоб вибивати гроші

Або міняти систему управління
22 травня, 1999 - 00:00

Здавалося б, в Україні створено сучасну систему управління — Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, нова Конституція разом з Конституційним судом тощо — все як у найрозвиненіших країнах, але якщо придивитися уважно, то за фасадом ми побачимо традиційне потьомкінське село, а точніше — систему управління, так геніально впроваджену товаришем Сталіним. Модель управління за Сталіним теж містила всі атрибути цивілізованої держави: Конституцію, Верховну Раду, Радмін, Генерального секретаря — аналога президента. У чому ж полягала геніальність винаходу Сталіна? А в тому, що він персональну відповідальність на вищих рівнях влади замінив колективною відповідальністю, а якщо говорити по суті — то колективною безвідповідальністю. Всі рішення приймалися вищим органом партії — Політбюро, але відповідальність за ці рішення ніс Радмін і далі по низхідній. А Верховна Рада лише реєструвала «мудрі» рішення Політбюро, щоб розірвати зв'язок між партійними органами, що віддають вказівки, і виконавцями, зберігаючи, таким чином, цнотливу непорочність партії. Система, коли за прийняття рішення ніхто персонально не відповідав, призвела до деградації керівних органів і зростання числа посередностей на всіх рівнях влади — тобто таких людей, які могли тільки виконувати, але аж ніяк не творчо мислити, а тим більше брати під сумнів вказівки, що виходили від Політбюро. Ця система непорушно захищала владу Сталіна від будь-яких підступів і від будь-яких ідей, і з таким же успіхом могла працювати, будь на місці Сталіна будь-яка, навіть недієздатна людина, що ми і побачили на прикладі Брежнєва.

Ця система практично без змін виявилася збереженою в Україні. Хто несе персональну відповідальність за падіння виробництва, невиплату пенсій і зарплат, тотальне зубожіння населення? Президент? — Ні. Ніякої відповідальності Президента за це чинною Конституцією не передбачено. І ніяка політична сила за це не відповідає. Може, несе відповідальність Верховна Рада? — Ні. Ніде не записано, як і чим має відповідати так звана «ситуативна більшість» (!) за економічно або політично шкідливий закон чи постанову.

Може, відповідає Кабмін? — Ні. Навіть якщо Президент доручає Кабміну зробити щось. Як може Кабмін — колективний орган — нести персональну відповідальність? Ну, а про нижні рівні системи управління і говорити нічого. Маса міністерств і перевіряючих органів створює іноді неймовірні інструкції та директиви, абсолютно не відповідаючи за їхні наслідки. А країна дедалі більше розвалюється. Хто ж винен? Президент і Верховна Рада займаються взаємозвинуваченнями, і разом звинувачують Кабмін, а Кабмін провину перекладає на світову кризу. І всі разом невдоволені народом, який не платить податки, вимагає пенсій і зарплат і не хоче вкладати приховані гроші у виробництво, тим самим створюючи проблему для верховної влади. Створюється перша ілюзія, що причина наших труднощів лежить тільки в «не тому» Президенті і «не тих» депутатах. А от якщо вибрати «правильного» президента і «чесних» депутатів, то все піде як по маслу. Можете не сумніватися, що за створеної сталінської системи колективної відповідальності (точніше, безвідповідальності) навіть найгеніальніший президент і кращі у світі депутати прийдуть до того ж, що ми зараз маємо, якщо вони не змінять систему управл іння. Всі геніальні ідеї загрузнуть і розчиняться в колективній відповідальності, а енергія піде на контроль і пошук крайнього. А для творення часу і сил вже не залишається. Дуже характерне підтвердження цьому — Указ «Про дерегуляцію», ініційований Президентом і підтриманий Верховною Радою. Чудовий указ. Ну і що? Результат — ще більша регуляція. Сталінська система живе і процвітає. Тільки замість КДБ тепер Державна податкова адміністрація. З тією відмінністю, що КДБ діяло виборчо, а ДПА руйнує цілі організації. І ви думаєте, що вона винна? — Ні! У цій системі вона саме так і повинна працювати. Вибивати гроші будь-якою ціною, попри наслідки. Бо гроші на неефективне управління потрібні зараз, а наслідки будуть потім. Сталінська система колективної відповідальності і колективного прийняття рішень, може, годилася у 30—40 роки. Але на порозі ХХI століття, за умов змірного прискорення економічних процесів, величезних потоків інформації і надзвичайно швидких змін довкілля, ця система здатна розчавити будь-яку країну. Вона вже поховала СРСР, з його- то ресурсами. Зараз ми спостерігаємо, як під вагою цієї інформаційної системи тріщить і розвалюється економіка України, і державна машина не просто пробуксовує, а починає приходити в суперечність сама з собою. Як сказав Е.Тоффлер, централізовані засоби індустріального суспільства подібні до лікаря, який сліпо приписує одні ліки від усіх хвороб, чи то перелом стегна, чи пухлина мозку.

Ілюзія друга — це вигідно тим, хто вгорі. — Ні! Переважній більшості — невигідно. Переважна більшість вищих держслужбовців працює по 15—16 годин, включаючи вихідні і, вочевидь, намагаються зробити як краще, але в цій системі виходить «як завжди» — ще більший розвал гарантовано. Може вигідно наближеним бізнесовим структурам? Так, це було до якогось часу. Але зараз вже ділити практично немає чого, знос основних фондів — критичний, а творити за такої системи неможливо, в результаті почалося брунькування — партії стали ділитися на тих, у кого ще є гроші, і на тих, у кого їх вже немає. Великий бізнес зубожів, а дрібний взагалі ледь-ледь животіє на межі виживання.

Великий бізнес може бути великим у західному розумінні (а український великий бізнес — це малий бізнес у США), тільки якщо є платоспроможне населення. А серед здиденного населення немає умов для виникнення якогось бізнесу. Звісно, можна сказати, що залишилася для ділення ще земля. Але якщо продавати землю з умовою, що вона буде оброблятися і буде постійне зростання врожайності, у іншому разі її будуть безвідплатно націоналізувати, то, я гадаю, не так багато бажаючих купуватиме її для спекуляцій, а ті, хто купить, дійсно будуть впроваджувати нові технології, що треба додатково стимулювати податковими пільгами.

Ілюзія третя. Завдяки злиденному населенню можна на малих зарплатах отримувати конкурентоздатну експортну продукцію. Це найбільша ілюзія. Наші малі зарплати за сталінської системи безвідповідальності приводять до надзвичайно дорогої і низькоякісної продукції.

Проілюструємо це на прикладі.

Щоб вирити великий котлован, треба зібрати 100 робітників з лопатами, 10 бригадирів і 2 начальників зміни, вони вириють його за місяць. Те ж саме за кілька днів зробить один машиніст на потужному «Катерпіллері». Цей машиніст може отримувати у 50 разів більшу зарплату, аніж робітник, але все одно економія фонду зарплати буде величезною. А якщо врахувати податки, безгосподарність (тьху, безвідповідальність), а потім ще й виявиться, що котлован вирили не в тому місці, то ми дійдемо висновку, що річ не в дешевій праці, а в надзвичайно низькій фондоозброєності, відсутності ресурсозберігаючих технологій, кваліфікованих кадрів і, найголовніше, в їхній причині — хибній системі управління. Ось тому в США за середніх зарплат, які у 80 разів перевищують наші, вартість бензину така ж, як у нас, продукція сільського господарства дешевша, а орендна плата порівнянна з нашою за кращого сервісу. І після цього можна всі свої помилки валити на світову кризу. Але криза в перекладі з грецької — це суд. Це суд над дурістю, непередбачливістю і безвідповідальністю за країну. Тому внаслідок світової кризи виграють ті країни, де економіка заснована на здоровому началі і раціональній системі державного управління. США внаслідок кризи тільки зміцніли, про що говорить індекс Доу- Джонса, який досяг позначки 10 000 навіть раніше прогнозованого терміну. Цей і низка інших показників і дозволили фінансовим магнатам США заявити, що криза закінчилася. Але їхні кризи до нас відношення не мають, оскільки криза у нас системна від дня незалежності і спадкова, отримана від СРСР. А що ж робити в Україні? Послати озброєні війська на фірми трусити гроші? Чи міняти правила гри? Напевно, розумніше зробити друге. Треба міняти систему управління таким чином, щоб у ній посередність і некомпетентність не могла довго затримуватися. Тобто треба вводити особисту відповідальність, починаючи з вищих поверхів влади. Але цього мало. Надзвичайно небезпечно, коли за глобальні рішення, що стосуються всієї країни, відповідатиме тільки одна людина чи група осіб. Тому система управління працюватиме лише тоді, коли за особою, котра приймає на себе відповідальність, стоятиме партія і разом з нею нестиме відповідальність за рішення, що приймаються цією особою або групою осіб. Тільки тоді система управління стане системою ефективного управління.

Сергій УДОВИК
Газета: 
Рубрика: