Колись під час перебування прем'єром Леонід Кучма запитував: скажіть, що я повинен побудувати — чи то соціалізм, чи то капіталізм, і я побудую… Ставши Президентом, Леонід Кучма укріпився у думці, що він будує соціально-ринкову економіку. І ось за рік до чергових президентських виборів економічна громадськість, здається, вже довела, що побудована економіка не має нічого спільного з ринковою. Деякі називають її псевдо-, інші квазі- і т. д. ринковою. Але ніхто не заперечує того, що в глибині душі — це економіка «віртуальна» (розуміючи, правда, цю віртуальність у міру своєї обізнаності). Економісти й політики, котрі обслуговують владу, схильні не приймати проблему серйозно й навіть закликають «задля збереження промислового потенціалу» дати «віртуальній економіці» спокій і дозволити їй працювати. На жаль, результат цієї «роботи» — зубожіння населення, руйнування інфраструктури, падіння освітнього рівня й загострення соціальних проблем — не залишає вибору. У такому контексті думка Віктора Лисицького як представника державної установи виглядає неординарною. Адже він не тільки констатує «віртуальність» (чим, до речі, обмежуються західні аналітики, котрі запустили однойменну ідею в інтелектуальний обіг) нашої економіки, а й вказує на її безпосередні причини, а значить, і шляхи подолання. Звісно, це ще не гарантія лікування, але не забуваймо, що «знання — сила».
У суспільній думці переважає однобічне, різко негативне ставлення до взаємних неплатежів як системи відносин, що само по собі є дивним для громадян країни, яка з 1917 по 1991 роки напружено вивчала діалектику.
Таке однобічне ставлення, з одного боку, закриває шляхи для достатньо глибокого вивчення причин, які зумовили виникнення, збереження та розвиток цього інституту та пошуку дієвих заходів щодо його ліквідації. З другого — таке ставлення є моральним підгрунтям використовування переважно силових методів для приборкання розвитку неплатежів, включаючи тимчасове «ув'язнення» директорів-боржників у палацах та примусові збори в наметах. Хоча (цілком зрозуміло) чітке розуміння механізмів виникнення та розвитку інституту фіктивної вартості, наявність комплексних аналітичних оцінок процесів розвитку боргів, оцінок які б відображали всю діалектику процесів становлення ринкової економіки України, дозволило б ефективніше вирішувати питання приборкання неплатежів із відповідним поліпшенням фінансового становища і державних органів влади, і економічних агентів.
Успішність розвитку інституту фіктивної вартості та безуспішність впроваджених урядових заходів однозначно вказує на наявність глибоких і потужних мотивацій щодо розвитку цього воістину українського феномену. Зрозуміло, що інститут фіктивної вартості успішно розвивається тому, що це комусь вигідно, хтось вбачає реальну вартість у фіктивній вартості.
Якщо це так, то можна сподіватися, що суспільство готове сприйняти наступне положення: борги мають не тільки фіктивну (уявну) вартість, а й реально впливають на економіку держави. Розвиток інституту фіктивної вартості є вигідним для певних соціальних груп нашої держави. Фіктивна вартість має певну реальну вартість.
Наука і практика поки що не має відповіді на питання: скільки коштують взаємні борги для України? Річ у тім, перш за все, що реальну (ринкову) вартість боргів неможливо оцінити прямим (ринковим) шляхом, тому що накопичені в результаті обміну борги поки що продаються у невеликих обсягах. Зокрема сучасна методологія не враховує, що більше 40% товарообміну в офіційному секторі економіки здійснюється без грошей, кредитування боргами в кілька десятків разів перевищує обсяги кредитування грішми. Не виключено, що це є однією з вагомих причин гальмування оздоровлення фінансів і економіки в цілому.
Зрештою, основою і ринкової, і фіктивної вартості є праця нації. З точки зору класичної теорії можна було б спробувати оцінити фіктивну вартість шляхом розрахунку повних трудових витрат, які накопичені у безоплатно спожитій продукції, динаміка котрої визначає динаміку боргів у цілому. Однак, мусимо зазначити, що спроба розрахунків повних трудових витрат, акумульованих у матеріальних благах*, не матиме практичної значимості для обох секторів і ринкової, і фіктивної вартості в силу наявності цілої низки причин. Назвемо найсуттєвіші.
У секторі ринкової вартості при виконанні певних досить суворих умов можна було б вважати співвідношення ринкових цін із матеріальних благ достатніми для оцінки акумульованих у матеріальних благах трудових витрат. Річ у тім, що в секторі ринкової вартості обсяги трудових витрат у тій чи інший пропорції визнаються ринком через продаж-купівлю матеріальних благ. Прирівнювання трудових витрат загальному еквіваленту — грошам — є утворюючим елементом цього сектора. Точніше в умовах, — по-перше, ринково стабільних цін; по-друге, ліберального ціноутворення; по-третє, ліберального курсоутворення; по-четверте, відсутності впливових обмежень на рух капіталу та робочої сили; по- п'яте, невеликих обсягів втручання держави у перерозподіл створеної доданої вартості, — можна було б вважати, що співвідношення цін товарів є віддзеркаленням співвідношень повних трудових витрат. На жаль, суттєве невиконання двох останніх умов у нашій державі не дозволяє скористатися цим підходом і в секторі ринкової вартості.
Однак, за визначенням, такий підхід не є прийнятним і для сектора фіктивної вартості. І не тільки тому, що існують значні перешкоди рухові капіталу й робочої сили та що публічна влада вельми активно втручається в перерозподіл створеної доданої вартості. Головна перешкода використання такого підходу — борги не купуються і не продаються у масштабах, які дозволили б оцінити реальність фіктивної вартості. Принагідно зазначимо, що великі дисконти із векселів (60 — 70 — 85%) вказують, що фіктивна вартість є ринковою (реальною) лише на невелику частку її (віддзеркаленого у балансах підприємств) обсягу. Відносно невеликі обсяги вексельного обігу та відсутність потужної прозорої (біржової) торгівлі векселями не дозволяє використовувати ці дисконти для оцінки реальності фіктивної вартості в цілому для національної економіки.
Отже, накопичення заборгованостей віддзеркалює розростання фіктивної (або уявної) вартості. Головною активною складовою цієї фіктивної вартості є вартісні фантазії публічної влади щодо нарахувань до заробітної плати та до собівартості для виконання її (публічної влади) зобов'язань. Попросту кажучи — забагато вимагає публічна влада від наших товаровиробників—творців доданої вартості. І тому приріст заборгованостей в основному складається з приросту невиконаних (в силу їх нереальності) зобов'язань публічної влади. Але встановлення наявності досить тісної позитивної залежності між рівнем оподаткуванням та запасами фіктивної вартості є хоча і важливим, але все ж таки проміжним результатом. Річ у тім, що породжена надмірним оподаткуванням фіктивна вартість потім розпочинає своє власне, так би мовити, життя. Вона починає відігравати активну роль у формуванні й цін, і ВВП.
Фіктивна вартість — накопичені взаємні заборгованості — є унікальним за обсягами інститутом нашої економіки. Без його всебічного вивчення та пізнання просування ринкових трансформацій не буде достатньо впевненим та енергійним. Більше того — без пізнання цього інституту наше буття неможливо зрозуміти ринково усвідомленим суспільствам, на співпрацю з котрими ми все ж таки розраховуємо.
Інститут фіктивної вартості є інститутом, який динамічно розвивається. Постійно зростаючи шаленими темпами обсяги заборгованостей справляють потужний негативний вплив на економічні тенденції в Україні, також надаючи їм певної унікальності. Однак економічна наука (принаймні вітчизняна) не приділяє необхідної уваги вивченню цього «винаходу». Нема більш-менш цілісної теорії проблеми та, відповідно, відсутня комплексна аналітична оцінка ролі інституту неплатежів (фіктивної вартості) в сучасній економіці держави. Аналізу розвитку фіктивної вартості треба приділяти значну увагу в макроекономічних дослідженнях.
Зростання фіктивної вартості є результатом надмірного оподаткування та ефективним засобом ухилення від нього. Необхідно приділяти дуже велику увагу вдосконаленню оподаткування.
Наявність потужного, стало функціонуючого сектора товарообмінних операцій вказує на те що дебітори-кредитори, крім фіктивної (уявної) вартості, мають і реальну вартість — здатність до певної міри бути замінниками грошей у забезпеченні безперервності виробничого процесу.
Макроекономічна стабільність сприяє приборканню темпів зростання боргів. Макроекономічна стабільність — одна з умов оздоровлення фінансів.
Борги протидіють забезпеченню низьких темпів інфляції — вони «конкурують» із грішми для розрахунків, підштовхуючи зростання цін.
Борги сприяють погіршенню динаміки реального ВВП, блокуючи позитивний вплив зростаючих у реальному вимірі грошей для розрахунків. Тактичний виграш був зі значним надлишком поглинутий стратегічним програшем.
БОРГИ СТАЛИ ПОТУЖНИМ ФАКТОРОМ ЗНИЖЕННЯ РЕАЛЬНОГО ВВП — ЦЕ ГОЛОВНИЙ НЕ ТІЛЬКИ ЕКОНОМІЧНИЙ, А Й ПОЛІТИЧНИЙ РЕЗУЛЬТАТ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ФІКТИВНОЇ ВАРТОСТІ.
--------
* Такі спроби робилися за часів СРСР
