Велика Британія цього тижня зробила черговий крок на шляху перетворення з централізованої й унітарної на федеративну країну. Мешканці Шотландії та Уельсу в четвер обрали депутатів до власних новостворених парламентів.
Процес сучасної британської децентралізації не є несподіванкою й розпочався ще за часів Марґарет Тетчер з шотландського референдуму 1979 року стосовно того, чи потрібно відновлювати парламент в Единбурзі? Тоді більшість проголосувала «за», але кількість учасників референдуму не досягла необхідного кворуму, і консерватори фактично відмовилися від політики надання британським регіонам ширших повноважень.
Лейбористи, радше під тиском обставин, а не великого бажання, прийшовши до влади, були змушені повернутися до цього питання, і їхній лідер, Тоні Блер, взявся за справу зі значним запалом. Результатом стало те, що й у Шотландському парламенті (129 місць), й у Валлійській асамблеї (60 місць) найбільшу кількість місць, напевне, матимуть саме лейбористи.
З одного боку, це — перемога для теперішньої урядової партії, проте у підсвідомість багатьох британців закрадається думка про те, що теперішнє покоління може стати свідком розпаду Сполученого Королівства.
Хоча пронезалежницька Шотландська Національна Партія, очевидно, не матиме більшості в парламенті в Единбурзі, а валлійська «Плайд Камрі» ще й наголосила, що прагне лише обмеженої автономії для Уельсу, політики в Лондоні намагаються бути дуже обережними.
Посмакувавши ширшого самоврядування, валлійці, а особливо шотландці, в яких останній власний парламент був 1707 року, можуть задовольнитися, але можуть і захотіти більшого.
Згідно з теперішніми планами, парламенти в Шотландії та Уельсі матимуть лише обмежені повноваження, які стосуватимуться внутрішніх справ: освіти, соціального захисту, охорони здоров'я, транспорту, довкілля і таке інше.
Проте питання загальної економічної політики, оборони та закордонної політики утримує за собою центральний парламент у Лондоні. А головне — центральна влада утримуватиме контроль над фінансами та щорічно виділятиме регіональним законодавчим органам певні суми грошей. Саме фінансові справи можуть стати підставою для майбутніх суперечок між Вестмінстером та Единбургом і Кардіфом.
У процесі загальної децентралізації невирішеним залишається питання Англії, яка не матиме свого окремого органу влади, та Північної Ірландії, де процес створення місцевої асамблеї потерпає від протистояння між католицькими і протестантськими партіями.
Як люблять наголошувати британські політики, децентралізація — це не подія, а процес, і справжні результати будуть очевидними лише через 10—20 років.
