Лафа закінчилася. Підкрався — як завжди, непомітно — Час Саджати Картоплю. Взагалі є лише дві пори року. Перша триває від Посадки до Викопування. Друга охоплює період міжсезоння й наповнена невпинною боротьбою з картоплею за її ж збереження.
... Коли у зв'язку з Чорнобилем усі почали божеволіти через екологію, а продовольча криза саме набрала обертів, міська — в кільканадцятому поколінні — інтелігенція ринулася скуповувати напівзакинуті хатини за сто- півтораста кілометрів від Києва, нехай і в забутій Богом, але «чистій» глибинці.
Слід зазначити, що останні роки — багато в чому завдяки селу Сотники (Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) і його мешканцям — перетворили автора цих рядків на національно свідомого індивіда з деяким нальотом сентиментальності. Але за все треба платити. За прозріння — особливо. У цьому випадку — городніми «галерами».
Відомий анекдот про помідори («Їсти люблю, а так — ні») — зовсім не жарт. На фазенді (назвати це повним розкошів і лінощів терміном «дача» не повертається язик) справді доводиться не стільки їсти, скільки — «так».
Причому практичний сенс діяння під назвою «вирощування картоплі» є надто завуальованим (із зеленню простіше: прокинувся, пішов, зірвав її, вологу, соковиту, схрумав — і якось утихомирився). Вигоди — нуль. Зусилля — колосальні. Але — саджаємо, вирощуємо, прополюємо, обприскуємо, підгортаємо, знову обприскуємо, знову прополюємо...
Дві картинки заслуговують докладнішого опису.
Перша: покійна сусідка баба Люба, поспостерігавши трохи за нашими неофітськими археологічними дослідженнями під час однієї з перших «посівних», зацікавлено питає: «А що це ви тут, криницю копаєте?!»
Картина друга: професор, доктор наук, лауреат премій тощо, сидить в окулярах на крихітному ослінчику серед картопляних кущів і зосереджено струшує колорадських жуків у спеціальну скляну баночку: година за годиною, шар за шаром...
А в міжсезоння картини й зовсім перетворюються на серіали. Оскільки зберігати картоплю в міській квартирі ніде, то доводиться, по-перше, нескінченно її перебирати («Треба перебрати картоплю!» — схоже на дамоклів меч), а по-друге, займатися окремим сімейним видом спорту: спочатку — стурбовано прислухатися до метеозведень і поглядати на градусник, потім — перетягувати мішки й коробки то углиб квартири (при похолоданні), то на балкон або під балконні двері (відповідно, навпаки). А потім, давлячись, їсти підмерзлу, якщо не встигли відтягнути вчасно.
Їй-Богу, це завзяття заслуговує на краще застосування.
До того ж, незважаючи на невиплату зарплат, дві гривні (при нашому, знов-таки, інтелігентно-скромному споживанні) взимку знайдуться завжди. Це в будь-якому разі дешевше, ніж рабський труд + бензин для вивезення + ломота в суглобах, тиск, тахікардія та інші принади.
Але — все одно до хрипоти сваримося через кожний кущ: «Торік було 520 — і всім роздавали, щоб не пропала! 300 — й ніяких!» — «Ну, ще рядочок!» І знову саджаємо, підгортаємо, прополюємо...
Гарний хіба що сам процес викопування: встромляючи лопату в землю, щоразу відчуваєш вабливий присмак невідомості ...
Правда, до цього ще ціла вічність. А поки що, відкриваючи сезон, чекаємо на пероні «Караваєвих дач» електричку о 4.10...
Навіщо ми це робимо?! — не розумію! Можливо, знайдуться розумні люди, які пояснять?!