Iз досьє газети «День» Олена Зубрилова народилася 25 лютого 1973 року в м. Шостка Сумської області. Зріст — 161 см., вага — 62 кг. Військовослужбовець, триразова чемпіонка й чотириразова володарка срібних медалей світових форумів. Найкращий результат на Олімпійських іграх — п'яте місце в естафеті в Нагано. Друге місце в нинішньому розіграші Кубка світу. Заміжня, має чотирирічну дочку Таню.
— Олено, кажуть, що вас за кордоном років зо два тому нагородили титулом «срібної леді». Як ви до цього ставитеся?
— З гумором. Був такий атракціон у Києві під назвою «американські гірки», а в США він же іменується «російськими гірками». Ось так і з моїм титулом: у мене на батьківщині вважають, що його мене удостоїли за кордоном, а там — навпаки. Ще 1987 року на чемпіонаті світу в Осорблі я завоювала три срібні нагороди. Звідти все й пішло. І цього сезону, на першому етапі розіграшу Кубка світу, прийшла на фініш другою. Для мене це було дуже почесно.
— Але срібна фея вже перетворилася на золоту — про що кажуть три найвищі титули на останньому чемпіонаті світу. Як вам у новій якості?
— Відверто кажучи, ще не розпробувала. Дуже важко міняти психологію, переходячи від середнячка до лідера. Тебе весь час давить якийсь комплекс (неповноцінність, чи що?), коли треба когось доганяти, за кимось тягнутися. А ось перехід з другого місця в лідери проходить менш хворобливо, оскільки ти суперничаєш тільки з однією конкретною людиною.
— Але до цього щасливого моменту була ще відстань у два роки. Приїхавши тоді після «Срібного дощу» на Олімпійські ігри в Нагано як фаворитка, ви залишилися за межею призерів.
— Так, тоді дуже переживала. Після запаморочливого успіху мене, як мовиться, опустили на грішну землю. Так буває, я знаю, з усіма людьми: після образливих невдач хочеться все кинути й зайнятися чимось зовсім іншим. Наприклад, вирощувати квіти або конструювати дирижаблі. Жартую, звичайно, але думка залишити біатлон і повернутися в лижні гонки була. Ось тут мій тренер і чоловік переконав мене, що праця, затрачена протягом багатьох років, не повинна пропасти. А покинути легше за все.
— Це дуже важливо, що в потрібний час і в потрібному місці поруч з вами опинився чоловік, котрий підтримав украй «розкислу» майбутню чемпіонку. Ним виявився Роман Зубрилов, з котрим ви зв'язали долю 1993 року, за п'ять років до, як ви вважаєте, невдачі у Нагано. А разом з тим багато фахівців стверджують, що для досягнення високих результатів такий тандем, за поодиноким винятком, шкідливий. Мовляв, з'являється жалість, м'якість та інше.
— Будемо вважати, що наш — ось такий щасливий виняток. Ми заздалегідь обговорили всі моменти й вирішили ніколи не плутати роботу (тренування) з особистими стосунками.
— Виходить, як нині модно за кордоном, у вас справжній шлюб за контрактом, в якому все до дрібниць розставлено по поличках.
— Нічого собі контрактик, за яким Роман звалив на мої руки й плечі такі обсяги тренувань, що досі дивуюся, як витримую.
— Ви весь час нерозлучні з Романом — на тренуванні, в поїздках, на змаганнях, вдома, на відпочинку. Чи не занадто це, адже можна навести багато прикладів, коли пересичення в спілкуванні призводить до розладу.
— Не знаю, не знаю. Напевно, таке може трапитися, якщо взятися за руки й ходити цілими днями. Коли ж об'єднує улюблена справа, то нудно не буває. Більш того, у такому спілкуванні є свої переваги: ми доповнюємо одне одного. Звичайно, без дрібних сварок і образ не буває. Якщо раніше на тренуванні я йому беззаперечно підкорялася, то два роки тому в мене «прорізалася» своя думка. Це природно, адже я набула досвіду виступів у великих міжнародних змаганнях.
— Місто Шостка відоме більше як виробник кольорової плівки «Свема». Чи зафіксовано на ній переможні фініші на біатлонних трасах Олени Зубрилової?
— Не впевнена, але те, що я народилася в Шостці й саме там почала займатися в дитячій секції лижного спорту, а потім перейшла в біатлон — це точно.
— У Шостці ви навчилися швидко бігати на лижах, імпровізоване стрільбище можна спорудити швидко, а ось як іде справа з подоланням стрімких спусків? І взагалі, ви вмієте кататися на гірських лижах?
— А як же без них, вони включені до плану підготовки. На біатлонній трасі доводиться долати спуски зі швидкістю 70 км/год. Якщо впасти, уявляєте, скільки гуркоту буде. Травма—травмою, а якщо до того ж поламаєш рушницю, до якої звикаєш не один місяць? Так що двічі на рік я обов'язково тренуюся на базі «Тисовець» у Карпатах.
— Якщо вже ми заговорили про зброю, то якою маркою ви користуєтеся?
— Раніше стріляла з «Іжа», а тепер перейшла на німецьку «Анчюс». Вона не втрачає своїх якостей при будь-якій температурі й гарантує кучність стрільби. А в російської зброї свої переваги, в неї можна досилати патрони майже автоматом, тоді як в «Анчюс» — дуже акуратно й ретельно, що зменшує скорострільність.
— Скільки пострілів робите за тренування?
— Усе залежить від поставленого завдання: від 50 до 300.
— Коли я дивлюся змагання біатлоністів, мені мимоволі спадає на думку, що ви дуже загартовані люди. Невже анітрохи не боїтеся морозу?
— Ще й як! Я не в захопленні вже коли на вулиці мінус двадцять. Особливо «приємні» відчуття — вітер на додачу з морозом, що жалять обличчя. Не дивно, що більшість біатлоністів люблять відпочивати в теплі й затишку. Наприклад, сидячи біля каміна в кріслі з чашкою гарячої кави.
— Першу золоту медаль на чемпіонаті світу ви завоювали 3 лютого, за дванадцять днів до свого дня народження. Багато астрологів стверджують, що пік фізичних сил людини припадає на період року, близький до дня її народження .
— Так уже трапилося, але перемогти мені допомогло не особливе розташування зірок, а те, що я дуже ретельно готувалася до стартів.
— Але й подарунок до дня «варення» приймався вчасно?
— День народження, подібно до футбольного матчу, проходить за будь-якої погоди. І тости на мою честь прозвучали й цього разу. Правда, дзенькіт був не келихів із шампанським, а чашок із чаєм.
— Астрологію ми відкинули, але в багатьох спортсменів існують талісмани або особливі прикмети. А у вас вони є?
— Перед стартами попереднього чемпіонату світу мені приснилося, що я довго лідирувала на трасі, але на останніх метрах мене обійшли. Так воно й сталося. Як тут не повірити у віщі сни. Щодо талісмана, то перед виходом на старт я завжди погладжую свою гвинтівочку й кажу, мовляв, нам з тобою треба виступити добре. І це йде від душі.
— Поражати мішені — ваша робота. А як щодо пополювати на дичину?
— Для мене це все — з іншої «опери».
— Але вам повинно щось подобатися. Що вам дарує чоловік після перемог, на день народження, на свята?
— Троянди.
— Як у пісні?
— Ні, мільйони троянд мені не потрібні, вистачить трьох, але від коханого.
— Ви, як жінка, повинні бути небайдужою й до солодощів.
— Поласувати шоколадом або тістечком із кавою не відмовлюся ніколи. Раніше я навіть сама пекла, але сьогодні через брак часу задовольняюся магазинним «Київським» тортом. Можете спитати, а як же з режимом харчування. Спортсмени вибирають його індивідуально. Я не гімнастка, й солодкі пончики мені не шкодять.
— Які види спорту вам подобаються ще?
— Жіночні. Такі, як художня гімнастика, фігурне катання, великий теніс.
— Ви уразлива натура?
— Навіть дуже, але прагну цього не показувати. Особливо ненавиджу хамське ставлення й чванство. Завжди залишають гіркий осадок і грубі вигуки глядачів на трасі.
— У вас чотирирічна дочка. Мама бачить у ній біатлоністку?
— Спортом займатиметься обов'язково, а ось яким — вибере сама. Але вже зараз Танюша ходить на лижах, замовляє собі в подарунок автомати...
— Відчувається: мама в неї капітан. За блискучі перемоги вам присвоїли це позачергове звання.
— Цілком могла б розраховувати й на майора, якби виграла ще кілька гонок на світовій першості.
— І останнє. Вас ніколи не відвідувала дуже заразна «зоряна» хвороба?
— Тільки трішечки. Нею я швидко й легко перехворіла. Сьогодні для мене слава — не більш ніж скромна нагорода, яка дарує радість спілкування.
