Початок травня 1880 року. Петербург був дещо схвильований:
з раннього ранку до пізнього вечора на Невському проспекті шикувалися сотні
екіпажів і натовпи пішоходів, щоб поглянути на одну-єдину картину, що виставлялась
на Великій Морській. Архип Куїнджі, грек із Маріуполя, котрий нещодавно
вийшов із Товариства передвижників, демонстрував «Місячну ніч на Дніпрі»,
задрапувавши в залі всі вікна й освітивши полотно сфокусованим променем
електричного світла. Глядачі входили у напівтемну залу, де знаходився тільки
цей пейзаж, стояли тут у молитовній тиші і йшли зі сльозами. Багато хто
намагався заглянути за полотно, щоб переконатись — чи немає там замаскованої
лампи, таким сильним було враження від ефектного місячного світла, що заливало
пологий берег Дніпра. Про картину писали в газетах не тільки критики й
художники, але навіть великий хімік Дмитро Менделєєв і модний поет Яків
Полонський присвятили їй величезні статті. Як висловився Павло Чистяков,
«Куїнджі — це гроші» (парафраз на переклад турецького прізвища художника
— «ювелір»), ще й тому, що його пейзажі поціновувалися в дев'ять-десять
разів більше за роботи найзнаменитіших портретистів. Дуже швидко «Місячну
ніч на Дніпрі» за нечувану ціну придбав великий князь Костянтин Костянтинович
і, відправляючись у навколосвітнє плавання, не розлучився з нею навіть
на фрегаті. Морське повітря зробило свою чорну справу: картина безповоротно
почорніла. А Куїнджі вже ніколи більше не зміг добитися подібного ефекту.
Михайло Булгаков у 30-ті роки побачив «Місячну ніч на Дніпрі»
в Третьяківці й «розкопав» її містичну історію, щоб використати в своєму
романі «Майстер і Маргарита». Дія останнього також відбувається в перших
числах травня, а Маргарита, ставши відьмою, летить на традиційний шабаш,
що проходить на одній із Лисих гір, яких, як відомо, у Києві аж три. Письменник
описує те, що все-таки залишилось від чарівної містики того пейзажу: «...
та, котра летіла, милувалася тим, що й місяць мчить над нею, як божевільний,
і водночас якимось дивним чином стоїть на місці так, що виразно видно над
ним якогось загадкового, темного — чи то дракона, чи то коника-горбоконика,
гострою мордою зверненого до покинутого міста». Дивно, але з часу написання
роману картина перестала темніти.
