Повечеряти з дурнем, та ще таким грунтовним і самограючим, як Геннадій Хазанов, та ще в дуеті з Олегом Басилашвілі наприкінці минулого тижня бажаючих виявилося безліч. На спектакль «Вечеря з дурнем» московського театру ім. А. Чехова за п'єсою французького драматурга Франсіса Вебера публіка реагувала жваво. Правда, театральні гурмани глузливо стуляли губи. І часто цілком справедливо. Леонід Трушкін, поставивши цю милу й забавну дрібничку, в черговий раз продемонстрував не стільки свою режисерську винахідливість, скільки усього-на-всього вміння використати весь арсенал напрацьованих акторами засобів. У тому числі, до речі, і штампів. Але я, власне, про інше. Однією, далеко не основною темою спектаклю було взаємовідношення добропорядного громадянина й податкової служби, всюдисущої й всевидющої. І взаємовідношення ці елегійними вже ніяк не назвеш. Саме ця тема викликала прямо-таки бурхливе пожвавлення в залі для глядачів. Стало зрозуміло: наболіле. Виявляється, навіть нехитра комедія може пробудити професійний, або швидше — виробничий інтерес.
Здавалося, період публіцистичних, або, як їх називали — виробничих драм — відійшов в історію. Коли на всіх театральних підмостках країни сталевари варили сталь, будівельники відмовлялися від премій й розв'язували безліч інших великих і дрібних виробничих проблем. А публіка — слухала. Часто — з щирою цікавістю. Що ж ми, всі суцільно були такими інфантильними й недалекими, не могли, отже, без спрямовуючого і вказівного перста парткому обійтися ні в житті, ні в театрі? Та ні, звісно. Просто в деяких, нехай окремих, цих спектаклях ми отримували «гомеопатичну частку правди», як точно зауважив Михайло Рєзнікович. Як не дивно, саме у виробничому антуражі протягнути на сцену цю саму правду виявлялося простіше за все. Сьогодні цієї необхідності начебто немає. І «всі нижчепідписані» тихо зійшли зі сцени.
Але, ти ба, живим виявляється курилка. І прийшов він до нас не звідкись, а з ситого й благополучного Заходу. Приклад того — недавня прем'єра в театрі ім. Лесі Українки — спектакль «Елітні пси» в постановці Леоніда Остропольського. Спектакль цікавий у всіх відносинах, хоча, схоже, й не повною мірою ще публікою оцінений. А тим часом для деякої її частини (принаймні потенційної) він може виявитися вельми актуальним. Для тих, кого ми з тими чи іншими застереженнями називаємо середнім класом. На перший погляд п'єса про них. І для них. До речі, саме це деякі мої колеги, з ким довелося обговорювати «Псів», ставлять в докір театру. Мовляв, навіщо орієнтуватися на клас, якого в нас фактично немає — такий він нечисленний. Мені ж здається, ця постановка, як прийнято було раніше говорити, дуже своєчасна.
Вона дійсно справляє враження абсолютної подоби виробничо-публіцистичної драми. До того ж — п'єса безсюжетна. Йде такий собі потік свідомості людей (багато в чому відтворений драматургом з документальною точністю), котрі опинилися на узбіччі, а ще вчора почувалися «господарями життя» — менеджери, середня частина найвищого кадрового складу великих фірм і банків, ті самі «top dogs» (звідси й назва п'єси). Їм здавалося, що вже вони-то захищені від усіх катаклізмів, а тут — реорганізація підприємства чи закриття фірми, і пси відразу опиняються в ролі дворняг. Після літньої кризи в Росії, та й нашої перманентної економічної нестабільності, яка кожного тримає в напруженні, тематика, погодьтеся, не здається такою вже далекою. Інша справа, що персонажі Урса Відмара, великого сучасного швейцарського німецькомовного прозаїка й драматурга, все-таки розв'язують проблеми іншого роду. Це як у тій приказці: одним їсти нічого, а в інших перли дрібні. Але якщо абстрагуватися від цього, то стає зрозуміло — спектакль-то про інше. Про людей, котрі опинилися в найглибшому і найжорстокішому нокдауні. Котрі, незважаючи ні на що, намагаються піднятися з колін. Удається це, на жаль, не всім. Але розпач — кепська справа. Корисна думка, до речі кажучи.
Правда, зіграти цю холодну драматургію шалено, на мій погляд, важко. Спектакль і справді сприймається часом як умоглядно-оповідне видовище. Але загалом у ньому є акторська ревність (незрівнянно гарний Валентин Шестопалов), відчуття цілісно прожитих доль, причому доль, зіграних у різних температурах. І є головне — «Елітні пси» викликають почуття співпереживання. Й певною мірою викладають нам сеанс своєрідної соціальної терапії. Гадаю, багатьом із нас це сьогодні корисно. Ганна ШЕРЕМЕТ, «День»
