Український науково- популярний кінематограф нагадує
про себе: побачила світ картина режисера Сергія Марченка «Відгомін забутого
неба».Хоч би як — на чиєсь вухо — банально і заяложено це звучало, але
нація, народ мають шукати свого грунту. І гріх його не знайти, коли він
буквально під ногами. І гріх на ньому не стояти...
Коли сьогодні ведуть мову про найкраще з минулих років
вітчизняного кіно, то поряд із вікопомним «українським поетичним» найчастіше
— і, певно, справедливо — йдеться про науково-популярне. Воно ж бо мало
справжню світову славу.
Знаменом Київської студії науково-популярних фільмів був
видатний режисер Фелікс Соболєв, автор знаменитих фільмів «Мова тварин»,
«Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій»... Разом зі своїми талановитими
колегами і славними учнями він плекав ту саму, міжнародними фестивалями,
критиками і глядацькою увагою зігріту «київську школу науково-популярного
кіно».
На межі 80 — 90-х, уже по смерті Соболєва (1931 — 1984),
за «перебудовної доби», коли кіно ще автоматично прирівнювалося до «ідеологічного
продукту» і фільмовиробництво процвітало, тоді науково-популярне почало
зазнавати деяких внутрішніх змін. Навіть кардинальних змін, які — під владним
подихом часу, що трощив захланну імперію і випускав свободу на волю — полягали
в дифузії із документальним кіно. Набута публіцистичність грунтувалася
на традиційно уважному, мало не науковому ставленні до факту. Саме цей
напрям, найяскравіше репрезентований режисерськими іменами Олександра Роднянського
й Анатолія Борсюка, був напрочуд виразний і став не тільки поміченим спраглою
інтелектуальної свободи публікою, а й уславленим найгучнішими фестивальними
нагородами.
Згодом відбулася спроба (треба визнати — нагальна) тотальної
трансформації студії, чого вимагали новий час і нові політичні й економічні
умови. Тут-бо «Київнаукфільм» (не зовсім обгрунтовано) перейменували в
Національну кінематеку України (НКУ). Окрім цього, вистачило організаційного
духу лише на один великий принциповий (і справді унікальний) проект: 144-серійний
просвітницький історичний кіноцикл «Невідома Україна» (1993).
Потім кіностудія розділила сумну долю решти своїх українських
сестер, обійдених регулярним державним фінансуванням. У результаті режисери
(вони через відсутність постаті продюсера — традиційний рушій вітчизняного
творчого кінопроцесу) подалися на телебачення. Воно ж засмоктало і блискучих
кінооператорів, яким тепер доводиться розмінюватись на одноденки: ток-шоу
і новини... Так відбулась радикальна дифузія і трансформація самого «тіла»
науково-популярного кіно.
Однак допоки студія існує — жевріє в її стінах сподівання
на відродження: складаються плани, шукаються кошти, викохуються проекти,
модернізуються технології.
І прикметно, що одну з останніх стрічок, тут зроблених,
— «Відгомін забутого неба» — зняв Сергій Марченко, що є вже учнем учня
Фелікса Соболєва. Проте поява цієї тридцятихвилинної картини видається
символічною і показовою не тільки через це.
У фільмі, що постав закономірним результатом шестирічної
творчої праці (на основі археологічного, астрономічного, етнографічного
матеріалів), ідеться про давні уявлення про Всесвіт: «Як неписьменні предки
лічили час, передбачали затемнення, мандрували, що знали про Чумацький
шлях, планети, зодіак і про те, куди відлітає душа...» Ця концентрована
кінематографічна розвідка — занурення в надзвичайно глибоку українську
народну пам'ять.
І вже тут маємо «згорнутий», один із найперспективніших
напрямків, яким би могло рухатися (більше того, який має обов'язково освоїти)
новітнє вітчизняне науково-популярне кіно. Бо хоч би як — на чиєсь вухо
— банально і заяложено це звучало, але нація, народ мають шукати свого
грунту. І гріх його не знайти, коли він буквально під ногами. І гріх на
ньому не стояти...
Другим відкриттям цього, здавалось би, скромного фільму
є цілком позитивна відповідь на запитання про те, чи студія (НКУ), її режисери,
техніки здатні подолати технологічну кризу. Вона в принципі не могла не
гальмувати такий специфічний кінематограф, як науково-популярний, що має
за визначенням вільно послуговуватися сучасними засобами кіномовлення.
Йдеться про цілком успішне освоєння і точне, навіть тактовне застосування
в конкретному фільмі комп'ютерної графіки, яка є, підкреслимо, не придбаним,
а власне студійним продуктом.
Зрештою, надзвичайно важливе — оце, сказати б, знакове,
принципове повернення до витоків, до форм питомого, класичного науково-популярного
кіно, обмеженого в публіцистичності, наповненого пізнавальністю, але не
позбавленого художності. (Щоправда, викликає застереження морально застаріла
форма емоційно-форсованого дикторського тексту, яким перенасичена стрічка).
Отже, вважатимемо, що перший крок до новітнього науково-популярного
кіно зроблено. А скільки їх потрібно, щоб знову виник феномен? Ті самі
сім? Певне, якщо вони будуть справжні, — за обрій!
