Макс Фріш, швейцарський прозаїк, драматург і публіцист, мрійник і певною мірою романтичний психоаналітик, став відомим на теренах СРСР ще в 60-ті роки. Однак у країні, де людина була гвинтиком суспільної машини, не надто переймалися проблемою, що хвилювала Фріша — самоідентифікації, тотожності людини самій собі, а фрішівська теза «Сценічний майданчик — людська душа» не вкладалася в ідейно-естетичні категорії соцреалізму. Фріш кілька разів був у Москві, але збірка п'єс, видана 1970 року, часто із нерозрізаними сторінками припадала пилом у театрах.
П'єси Фріша — моделі абсолютно вивіреної, досконалої форми. Ганна Липківська створює власну, літературну модель — п'єсу і виставу — не стільки інтерпретуючи Фріша, скільки посилаючись на нього. Багатонаселена п'єса «Санта Крус» перетворилася на компактну, з жорсткою композицією й строгою графікою мізансцен виставу. Режисер відсікла «зайвих», на її погляд, персонажів, «зайві» тексти, «зайві» ідеї. Шматок покриття для підлоги та стілець — сценічне середовище, по обидва боки якого, наче на різних берегах річки, сидять глядачі. Увагу сконцентровано на «мільйонах терзань» учасників любовного трикутника, навіки поєднаних мріями, снами, спогадами. Здається, банальна історія: раптом до одруженої жінки навідується колишній коханець — Пелегрін (Дмитро Лук'янов). Він примушує глибше зазирнути в себе й Ельвіру (Оксана Архангельска), і її чоловіка Барона (Анатолій Ященко), загострює хронічну тугу й прихований біль: кожен із героїв невдоволений життям, кожен шукає себе справжнього, а ще точніше — себе кращого.
Нелінійність сюжету (події тягнуться і 7 днів, і 17 років) дають режисерові можливість вільного просторово-часового монтажу. У Ганни Липківської герої живуть не поміж людей, а поміж алегоричних фігур: «бомжасті» близнюки Схвильований (Петро Миронов) і Похмурий (Олег Месеча), дотепне втілення фатуму — Прониклива (Галина Корнєєва), поет Педро (Костянтин Костишин), «чорна людина» — Секретар Барона (Олег Савкін) — усі вони лише шматочки мозаїки абсурдного світу, в якому борсаються (і виявляється — дарма) в пошуках істини герої.
Ліричний Барон, ображена Ельвіра, авантюрист Пелегрін з їхніми мріями та стуком у зачинені двері виглядають заслужено приреченими на вічне животіння і не викликають співчуття у режисера. І навіть юна Віола (Леся Самаєва), донька Ельвіри, цей Фортінбрас «Санта Круса» виявляється... знаком (питання, оклику?), викульгуючи у виставі, як та ж сама Ельвіра, тільки на 17 років молодша.
Липківська хитро мружиться, спостерігаючи за життєвими перипетіями героїв, їх марними потугами поїхати, врешті-решт, на Гаваї й почати нове життя. Ось подаровано надію — розтинається чорний простір, розцвічуючись барвистими вітражами далеких мрій, і зараз же, забавляючись наївністю людей, режисер пускає в далеке омріяне плавання комічну команду — адже веслують на цій романтичній галері клоуни — Схвильований і Похмурий — ластами.
Ця легкість у жонглюванні смислами й настроями в фактурі іронічної елегії (так визначено жанр вистави) делікатна, але дуже похмура констатація: ілюзій більше немає. Проблема не у вічному конфлікті мрій і реальності, і навіть не в драматичності пошуків сенсу життя. Світ не змінити. Долю не обирають. Не наздогнати корабель із червоним вимпелом, який везе до незнаних берегів твої втрачені можливості. Та й можливості ці — лише ілюзія. Адже не можна втратити те, чого не мав.
Для М. Фріша завжди був актуальний Чехов із його людяною тугою переживання екзистенційних проблем. До однієї зі своїх п'єс — «Біографія» — Фріш обрав слова Вершиніна («Три сестри»): «Если бы начать жизнь снова, притом сознательно? Если бы одна жизнь, которая уже прожита, была, как говорится, начерно, другая — начисто! Тогда каждый из нас, я думаю, постарался прежде всего не повторять самого себя...» Це єдина істина героїв «Санта Круса». Усе лишається, як було. Душевний апокаліпсис уже відбувся.
