На торішніх парламентських виборах олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. З інституту демократії український парламент перетворюється на притулок для злочинного елементу. Президент Леонід Кучма забезпечив умови для накопичення ними багатства і владних повноважень, отже, його можлива поразка наражає на небезпеку їхню власність і впливЧерез слабку і корумповану владу існуюче керівництво України нездатне вибрати між протиборствуючими тенденціями до наслідування польської або білоруської моделі. Очевидно, що Україна не бажає і нездатна повністю забезпечити власну безпеку. Зробити це вона зможе тільки за належного розуміння і активної допомоги Заходу Західні «донори» і міжнародні фінансові інституції дозволили українським чиновникам цинічно маніпулювати собою і не отримали за свої старання нічого, крім розчарування. Західні країни, особливо США, які створили Президенту Кучмі образ «реформатора», тепер не знають, що з ним робити
Україна у своєму розвитку як незалежна держава стоїть на роздоріжжі. Вона все ще стоїть перед вибором, який визначає майбутнє демократії в країні і впливає на безпеку та стабільність у Європі: або йти курсом, вибраним Польщею, маючи на меті подальшу інтеграцію в європейську сім'ю народів, або піти за Білоруссю в далеко не безхмарний панслов'янський союз з економічно покаліченою Росією, котра дедалі більше занурюється в хаос.
Дві події цього місяця додали такому вибору особливої актуальності. Першою стало символічне голосування Верховної Ради України 3 березня за приєднання до Міжпарламентської асамблеї СНД; другою — прийняття Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО. Можливості вибору України ясні. Однак шлях, який вона зрештою обере, набагато туманніший.
Дискусія про майбутній курс України викриває величезну боротьбу в середовищі самого українського народу навколо питання про визначення власного місця у світі — у світі, який сама Україна досить слабо розуміє і який навряд чи розуміє Україну. Історія України — історія іноземного панування, колоніального рабства і застосування принципу «поділяй і володарюй» — залишила глибокі рани в національній психології. Ця історія підвела нову державу до повної неготовності визначити її національні ідеали й цілі в бурхливому новому світі. Керівництво країни, отримане Україною у спадщину від Радянського Союзу, більше зацікавлене в задоволенні й збереженні своїх власних комерційних і фінансових інтересів, аніж у визначенні й забезпеченні стратегічних інтересів України, а також у розвитку багатої демократичної нації на благо нинішнього і майбутніх поколінь. Збита з пантелику і знедолена Україна грузне в болоті повзучого деспотизму.
ЕЙФОРІЯ
Але ж все складалося зовсім інакше. В ейфорії незалежності Україна активно шукала шляхи закріплення отриманої свободи, відгородження її від гегемонії Росії. Відповідно, вона зайнялася розвитком власної державності, орієнтуючись на Європу. Україна успішно заклала основи для розвитку життєво важливих демократичних інституцій: рівновага між парламентом, Президентом і незалежною судовою владою, інституцій місцевого самоврядування, конституційних гарантій прав і свобод людини, прав власності тощо. Україна стала членом Ради Європи (раніше від Росії). При цьому вона урочисто обіцяла здійснити реформи з метою перетворення пострадянського українського суспільства відповідно до демократичних цінностей, норм і стандартів прав людини, як це вимагається від держав- членів. Ще три роки тому прийняття Конституції України було визнано Радою Європи складовою європейського конституційного прогресу.
На економічному фронті Україна перемогла гіперінфляцію, досягла відчутного рівня макроекономічної стабілізації, успішно запровадила нову національну грошову одиницю, здійснила приватизацію більшості малих і середніх підприємств і заклала законодавчу базу ринкового розвитку. Для прискорення цього процесу Верховна Рада не тільки ухвалила закони з приватизації та іноземних інвестицій, а й з 1993 року послідовно делегувала уряду і Президенту надзвичайні повноваження з регулювання економіки — відповідно, декретами і указами.
РОЗЧАРУВАННЯ
Трагічність цих зусиль полягає в тому, що (за невеликим винятком) Україна лише імітувала проведення реальних реформ. Стан економіки гіршав щороку з часу незалежності. Переважна частина приватного сектора пішла в «тіньову економіку», вигнана на периферію законної підприємницької діяльності надмірним регулюванням з боку держави, несправедливими податковими заходами і безпросвітною корупцією посадовців. Мільйони пенсіонерів, викладачів, лікарів та інших службовців чекають видачі зарплат, заборгованість із яких перевищила один рік. Приватизація й інші реформи зупинилися, іноземна фінансова допомога перебуває під постійною загрозою її припинення, а демократія зараз слабша, аніж будь-коли за часів незалежності. Уряд втручається в результати місцевих і парламентських виборів і чинить безкарний тиск на засоби масової інформації. Україні реально загрожує припинення її членства в Раді Європи за порушення прав людини, фальсифікацію результатів виборів, репресії проти засобів масової інформації і втручання в незалежність судової влади.
Зусилля України в галузі національної державної розбудови не закінчилися економічним відродженням, як у Польщі, а призвели до стагнації й економічного краху. Напередодні XXI століття Україна зіткнулася з посиленням убожіння населення, зростанням заборгованості, загрозою краху валюти, імперськими обіймами Росії та відродженням комуністичних сил. Ставлення населення до демократії, реформ і національної ідеї характеризується радше цинізмом, скептицизмом і втомленою байдужістю, аніж надією, вірою і задоволенням.
НОМЕНКЛАТУРА І СХОДЖЕННЯ ОЛІГАРХІВ
Що ж Україна робила неправильно? Які перспективи майбутнього? Відповідь на ці запитання потрібно шукати в радянській спадщині України. Характерною рисою пострадянського суспільства є збереження широких повноважень держави у всіх аспектах життя громадянина. Радянській номенклатурі вдалося зберегти за собою владу в Україні після здобуття незалежності 1991 року. За радянських часів у її руках було зосереджено могутній адміністративний контроль за життям і діяльністю громадян. Сьогодні номенклатура продовжує користуватися монополією на державну владу, а її рішення непідконтрольні суспільству. Тепер, коли контроль за її діяльністю з боку Комуністичної партії залишився в минулому, її дії практично нікому не підзвітні. У результаті номенклатура тепер вільно розподіляє державну власність і користується нею.
Це явище призвело до неприборканої корумпованості на всіх рівнях державної служби, деградації демократичних інституцій, відступу від конституційного імператива і децентралізації влади щодо регіонів — і закінчилося для економічної реформи в Україні глухим кутом.
За останні п'ять років це також призвело до появи ще одного пострадянського явища — олігархії. Як і в Росії, існуюча структура державної влади підтримується «кланами» фінансистів і промисловців, які вступають у «затишні» й «прибуткові» відносини з номенклатурою з метою розподілу багатства держави та її влади. Вони вміють «викрутити» приватизаційні програми таким чином, щоб за безцінь придбати державну власність. Як зауважив відомий економіст Андерс Ослунд, Україна з успіхом перетворилася на «закрите акціонерне товариство», затиснуте в лещатах олігархів.
З самого початку олігархами володіло неприборкане прагнення збагачення. Однак полонення владою виявилося дуже сильним. На торішніх парламентських виборах олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. Вони вклали величезні фінанси у свої передвиборні кампанії, приваблені можливістю отримання імунітету, яким змогли б користуватися у своїй комерційній діяльності, ореолом респектабельності і передусім безпосередньою владою і впливом, оволодівши якими вони змогли б не тільки контролювати розподіл державної власності, а й визначати напрямки розвитку всієї економіки.
Результат у наявності — дійсна криміналізація Верховної Ради. З інституту демократії український парламент перетворюється на притулок для злочинного елементу.
Сидячи в парламенті, олігархи об'єдналися з «кланами», представленими в адміністрації Президента, щоб згуртуватися навколо Президента, котрий робить спробу переобрання на другий термін. Їх підтримка диктується прорахованим особистим інтересом: Президент Леонід Кучма забезпечив умови для накопичення ними багатства і владних повноважень, отже, його можлива поразка наражає на небезпеку їхню власність і вплив.
Президент, зі свого боку, прагнув перевести критику за недостатній прогрес у проведенні реформ на адресу Верховної Ради, звинувачуючи її в блокуванні його реформістський зусиль. Президент намагається піднести ситуацію у вигляді епічної боротьби влади між «прореформістським» Президентом і «червоними реваншистами» в особі парламенту.
Така картина, намальована значною мірою для західних «донорів» і фінансових структур, не заслуговує на довіру. Аж ніяк не стримувані парламентом у здійсненні радикальних реформ Президент і уряд мали фактично необмежену свободу в проведенні економічних реформ і визначенні їхніх напрямків за допомогою наданих їм надзвичайних повноважень. Спочатку Леонід Кучма як прем'єр-міністр, а потім і Президент вимагав від Верховної Ради (і отримав!) надзвичайні повноваження здійснювати економічні реформи своїми актами (відповідно декретами і указами). Ці повноваження навіть закріплені в перехідних положеннях Конституції терміном на три роки. Таким чином, перебуваючи і на першій, і на другій із вказаних посад, Леонід Кучма протягом семи років тримав у руках необхідні важелі економічного управління в Україні.
Однак фактом залишається те, що ці повноваження розчинилися в морі кумівства і некомпетентності. Досі Президент і його уряд не спромоглися представити на розгляд парламенту послідовної і системної стратегії реформ.
ЗАГРОЗА ДЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ — ТАК ЗВАНИЙ «СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СОЮЗ»
Постає питання: скільки ще Україна може дозволити собі продовжувати слідувати подібному курсу, не наражаючи на небезпеку свою незалежність? Президент дедалі більше впадає у відчай, побачивши зниження життєвого рівня у ввіреній йому країні. Він перебуває під тиском Ради Європи, західних «донорів» і міжнародних фінансових структур, які вимагають твердих рішень із проведення реальних реформ.
Та все ж перед жовтневими виборами Президент Кучма все більш схильний займати популістську і відступницьку позицію. Тим самим зміцнюються ідеали і цінності на кшталт «союза нерушимого» і підтримується позиція, котра заколисує зусилля з просування реформ. У разі реалізації цих перспектив Україна виявиться ближчою до Москви, аніж до Страсбурга чи Брюсселя. Це також гарантує Президенту і його союзникам максимальну владу за мінімальної відповідальності. За таких умов виступ на підтримку тісних зв'язків із Білоруссю та Росією може забезпечити голоси прокомуністичних виборців і зберегти існуючі привілеї.
Подальша інтеграція з Білоруссю та Росією мала б катастрофічний результат для економіки України і серйозний вплив на євразійську геополітику. Ось що цілком може відбутися. У найближчому майбутньому Україна могла б оголосити дефолт за своїми борговими зобов'язаннями і опинитися на грані такого ж фінансового краху, який приголомшив Росію. Україна потрапила б під величезний тиск з боку Росії, котра вимагає створити разом з Білоруссю так званий «слов'янський спільний ринок». Це сформувало б економічну основу для відтворення Радянського Союзу в формі «слов'янського союзу». Партнери створили б закриту «рублеву зону», відновили б економічну завісу між «слов'янським союзом» і Заходом. Москва буде більш аніж рада знову зайняти місце політичного центру такого новоутворення. Росія знову стане заправляти на євразійському просторі, повертаючи собі роль, втрачену після розпаду Радянського Союзу.
Це покладе край все ще обережно зверненій на Захід зовнішній політиці України. Через слабку і корумповану владу існуюче керівництво України нездатне вибрати між протиборствуючими тенденціями до наслідування польської або білоруської моделі. Таким чином, відразу кілька голосів заявляють, що мовлять від імені зовнішньої політики України. Зовнішня політика Президента неоднозначна — якщо не сказати більше, голови парламенту — виразно панславістська, в той час як Міністерство закордонних справ намагається проводити проєвропейську лінію на інтеграцію. Не маючи чіткого стратегічного інтересу щодо власної безпеки, Україна добровільно, принаймні в цей час, стала політичним «буфером» між Сходом і Заходом. Її єдина послідовна стратегія полягає в тому, щоб зіграти на бажанні Заходу допомогти гарантувати незалежність України, ігноруючи при цьому зацікавленість Заходу в реальних реформах, які укріпили б демократію в Україні.
Хоча за такого розвитку подій для Заходу, здавалося б, простіше відвернутися від України, це було б серйозною помилкою. Росія, похитнувшись внаслідок економічного краху, скоро звернула б свій погляд на Україну в надії забезпечити себе товарами і продовольством у межах закритого ринку. Росія стала б більш войовничою, а Україна більш схильною до ксенофобії. У межах «слов'янського союзу» переважав би табірний менталітет. Тому Захід має використати щодо України та Росії різні стратегії. При цьому стосовно України така стратегія має бути набагато проникливішою і тоншою, аніж це було досі.
ІНТЕРЕСИ БЕЗПЕКИ ТА СТРАТЕГІЇ
З одного боку, проблема місця, яке повинна посідати Україна, має для Заходу істотне значення. Згідно з проектом доповіді, підготовленим до даного щорічного засідання (п. 18), Захід може зіткнутися з істотними проблемами в забезпеченні власної безпеки у зв'язку зі слабким становищем пострадянських держав. Тому західні країни повинні виявляти більшу настирливість у підтримці та зміцненні сусідніх з Росією держав. Очевидно, що Україна не бажає і нездатна повністю забезпечити власну безпеку. Зробити це вона зможе тільки за належного розуміння і активної допомоги Заходу.
Захід може дати Україні позитивний поштовх у напрямку до польського варіанту. Підтримка демократичних цінностей і допомога у створенні інституцій громадянського суспільства в таких країнах, як Україна, з точки зору довгострокової перспективи, є інтересами забезпечення миру та безпеки в Європі. Сприяючи зміцненню неурядових організацій, громадських об'єднань, професійних і ділових груп з тим, щоб вони могли вимагати більшої відповідальності і великих результатів від уряду, можна створити умови для вдосконалення державного управління, особливо на місцевому рівні. Прищеплення західних ліберальних цінностей згодом покладе край мертвій хватці, якою уряд тримається за владу, і сприятиме проведенню демократичних і ринкових реформ.
Окрім того, програма НАТО «Партнерство заради миру» націлена на те, щоб допомогти Україні упевнено протистояти територіальним посяганням Росії (особливо стосовно Криму), розвивати у громадян України розуміння того, що вони живуть у європейській демократичній державі, і ослабляти привабливість ідеї «слов'янського союзу». Її діяльність є підтвердженням попередження, яке Захід має постійно повторювати на адресу Росії, про те що будь-які спроби Росії чинити тиск на сусідів неприйнятні.
Керівництво України, зі свого боку, вважає зручним співробітництво з НАТО на цьому рівні. Такі відносини не припускають великого ризику і дозволяють Україні залишати за собою можливість вибору. Керівництво повністю усвідомлює, що НАТО не готове запропонувати Україні участь у Атлантичному альянсі у найближчому майбутньому.
З іншого боку, є два аспекти, з яких Захід насправді погіршує ситуацію, котра склалася на даний момент. По-перше, безглуздо припускати, що Захід може «купити» реформи, надаючи гроші або кредити існуючому режиму в обмін на виконання певних умов. Одержувач цих коштів — уряд України — не є автором реформ і, зрештою, може взагалі відмовитися від них як від привнесених ззовні. Таким чином, не можна розраховувати на постійність і передбачуваність у процесі здійснення реформ. Західні донори і міжнародні фінансові інституції дозволили українським чиновникам цинічно маніпулювати собою і не отримали за свої старання нічого, крім розчарування. Нинішнє керівництво України спекулює її геополітичним значенням для Заходу, залишаючись глибоко переконаним, що попри нехтування умовами, Україна отримає майже все з обіцяного. Це класична радянська тактика, використовувана умілими практиками.
Тут постає друга проблема. Зараз Захід зіткнувся з дилемою, яку сам же і створив. Спочатку «донори» вірили промовам Президента Леоніда Кучми про те, що Україна орієнтується на Захід і що керівництво країни щиро зацікавлене в проведенні економічних реформ. Західні країни, особливо США, які створили Президенту Кучмі образ «реформатора», тепер не знають, що з ним робити. Хоча Захід і побачив, що ховається за зовнішньою риторикою, у нього не залишається іншого вибору, як продовжувати підтримувати існуючий режим, однак робить він це вже неохоче, перед лицем так званого «червоного реваншу».
Ця позиція така ж небезпечна, як і помилкова. У колишньому Радянському Союзі далеко не все було таким, яким воно здавалося, і грати в політику, ставлячи при цьому на одного політичного діяча, — безглузда витівка. Політика в Україні — це не гра з нульовим результатом. Серед потенційних кандидатів на посаду Президента в Україні існують цікаві альтернативи як справа, так і зліва. І західним політологам слід було б це оцінити об'єктивно.
ПЕРСПЕКТИВИ
Західна стратегія щодо України має бути чіткіше орієнтована на досягнення середньострокових інтересів, що йдуть далі від майбутньої передвиборної президентської гонки. Дійсно, вибори — це тільки перший етап у визначенні майбутнього шляху України. Справжня ставка буде розіграна через три роки, коли відбудуться наступні парламентські вибори. Захід має поставити перед собою завдання підтримати перемогу демократів і реформаторів на цих виборах.
От чому перемога Леоніда Кучми в жовтні 1999 року зовсім не означатиме перемогу демократичного процесу над комуністичною «ордою», у вигляді котрої він хотів би представити Заходу наш парламент. Фактично для розвитку демократії в Україні буде краще, якщо Леоніда Кучму не буде переобрано. Переобрання його на наступний термін тільки продовжить соціальну і економічну стагнацію і збереже нестабільність. Виходячи з нинішніх результатів політики Президента, можна чекати, що у разі його переобрання відбудеться подальша експансія державної монополії на владу, подальше придушення інакомислення, подальша криміналізація української економіки через притікання далеко не чистого російського капіталу, збереження незадовільного інвестиційного клімату для західного капіталу, продовження розростання корупції і подальша деградація принципу верховенства права і демократичного розвитку. Якщо ж він програє, як попередній президент України Леонід Кравчук, то опиниться в опозиції до нового президента. Нова команда прийде до влади і зламає лещата, в яких сьогоднішні олігархи затисли країну.
У вбранні «реформатора» і «демократа» Президент Леонід Кучма продовжить профанувати самі ідеї реформ і демократії в очах людей. Неефективна і корумпована державна політика неминуче підвищить довіру до комуністів і тих, хто жадає відновлення Радянського Союзу. Так само, як Леоніду Кучмі для можливості бути переобраним треба, щоб комуністи виступали проти нього, комуністам потрібна перемога Леоніда Кучми, щоб остаточно поставити економіку на коліна, дискредитувати ідеї реформ і демократії і в майбутньому забезпечити собі більшість у парламенті. Коротше кажучи, переобрання Кучми забезпечить остаточну перемогу «червоного реваншу», який він нібито намагається стримувати.
Зрештою, Україна різниться від Білорусі та Росії тільки тим, що Верховна Рада відіграє центральну роль у визначенні майбутнього курсу України. 1991 року Москва уявила собі, що модель розвитку держав колишнього Радянського Союзу буде заснована на сильній президентській владі при слабкому парламенті. Результатом подібного розвитку в Росії та Білорусі став ухил у бік автаркії. Україна пішла іншим шляхом, внісши в свою Конституцію положення про розумну рівновагу і розподіл повноважень між виконавчою, законодавчою та судовою владою на основі демократичних принципів.
Верховна Рада, як і всі інші незрілі демократичні інституції України, далеко не досконала. Загалом її не вважають каталізатором реформ в Україні. Та все ж усі досягнення України на шляхах здійснення реформ і демократичного розвитку пов'язані з діяльністю парламенту. Ця «ліва» інституція заклала конституційні засади демократії в Україні. Вона спочатку проголосила суверенітет, а потім і незалежність України. Вона пішла на укладення тимчасового Конституційного договору, що дозволило зняти напруження у відносинах з виконавчою владою, а згодом прийняла дуже демократичну Конституцію, попри протидію Президента. Тому парламент треба сприймати як головну інституцію влади в потенційному демократичному розвитку України.
Для того, щоб Україна могла реалізувати свій демократичний потенціал і стати рівноправним членом європейської сім'ї народів, необхідна заміна її керівництва. Захід має продовжувати співпрацювати з Україною і чинити на неї певний тиск у найближчій і середньостроковій перспективі. Це дозволить укріпити сили, котрі діють в Україні й зацікавлені в серйозних змінах. Хоча в цей час Україна далеко не найкращий партнер, однак, перебуваючи у так званому «слов'янському союзі», вона дестабілізуюче впливатиме в регіоні, як і на європейську безпеку загалом.
У результаті, якщо українському народу надати можливість зробити демократичний вибір, то з історичної, культурної та психологічної точок зору, я вважаю, що він обере шлях Польщі. Він зробить вибір на користь Європи. Ми ж повинні зробити все, щоб лідери України виявилися такими ж мудрими. Сергій ГОЛОВАТИЙ, народний депутат України
ДОВІДКА «Дня»
Тристоронню комісію, яка складається із впливових політиків, котрі не є членами урядів, керівників компаній, банків, провідних фінансистів і аналітиків Північної Америки, Західної Європи та Японії, було створено за пропозицією Девіда Рокфеллера 23 липня 1972 року. Спершу структура опікувалася розробкою спільних рішень трьох сторін в умовах нафтової кризи та монетарної дестабілізації, а також визначенням пріоритетів співробітництва. Основними завданнями комісії стало вивчення питань міжнародної торгівлі, монетарної політики, інвестиційної діяльності з урахуванням інтересів усіх представлених у ній регіонів.
Після падіння Берлінської стіни комісія активізувала співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи (за винятком країн СНД). Україна, як і Росія, не входячи до цієї впливової структури, має статус трирічного учасника засідань.
