Протиповітряна оборона — єдиний вид військ Збройних сил України постійної бойової готовності. А що залежить від захисних можливостей ППО за сучасних умов — занадто яскраво продемонстрували нещодавня війна в Іраку та нинiшнi подiї в Югославiї. То ж чого варта парасолька протиповітряної оборони над нами, які орієнтири обрані для розвитку національної ППО, і чого саме «Лис в пустелі» навчив наших генералів?
Про це газеті «День» погодився розповісти командувач Військ ППО України генерал-полковник Олександр СТЕЦЕНКО.
ПРО ТЕ ЯК ОБ’ЄДНАНЕ ППО РОБИЛИ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
— Олександре Олексійовичу, почати хотілося із зовнішньополітичних моментів. Пройшло рівно чотири роки відтоді як Україна приєдналася до об’єднаної системи ППО СНД і з тих пiр час від часу можна почути, що таке становище суперечить позаблоковому статусу нашої держави. Яким є погляд командувача Військами ППО України на цю проблему?
— Нині не можна говорити, що Україна перебуває в блоці СНД з об’єднаної системи ППО. Хоча б тому, що під документом від 10 лютого 1995 року про участь України в цій системі разом iз підписом Президента стоїть і уточнення, що ця угода буде виконуватися з урахуванням національного законодавства України. На сьогодні для нас ця угода фактично є рамковою, а відносини з РФ, Білорусією, з іншими державами Україна будує на двосторонній основі. За весь цей час ми не фінансували жодної колективної програми в межах заходів удосконалення об’єднаної ППО: чи то стосується бойової підготовки, чи витрат на утримання Координаційного комітету ППО СНД.
Спочатку, коли заходила мова про створення об’єднаної системи ППО СНД, дійсно, у нас були сподівання, що це дозволить Україні активізувати військово-технічну співпрацю. Тим більше, що була зацікавленість і з боку Росії, зокрема, в спільній розробці нових систем озброєнь. Наш підхід, у свою чергу, був такий — українські заводи повинні брати участь не лише в розробці нового озброєння, а й у його ремонті. Ми визначилися з переліком наших підприємств, які мали бути залучені до перспективної роботи в межах СНД саме за такого підходу. Але нам у такому бажанні було відмовлено. Тож у межах Об’єднаної системи ППО ми відмовились і від технічної співпраці та обрали стратегію двосторонніх контактів.
— Який же сенс Україні надалі зберігати свою присутність в ОС ППО СНД, якщо нині це є річчю вже суто декларативною?
— Насамперед це дає нам можливість володіти ситуацією щодо розвитку систем протиповітряної оборони як Росії, так і СНД. Це — основне! Техніка та озброєння, якими оснащена наша національна ППО, попри значну частку комплектуючих, вироблених на наших підприємствах ВПК, остаточно збиралася в Росії. Там знаходяться конструкторські бюро, які несуть відповідальність за вдосконалення та модернізацію. Це для нас важливо. Також, якщо говорити про користь і вигоду, ми проводимо з Росією спільні тренування чергових сил протиповітряної оборони. Таких тренувань було шість. Вони були спрямовані на те, аби унеможливити гострі або конфліктні ситуації, досягти чіткого порозуміння між засобами ППО двох країн. Адже буває, що літак втрачає орієнтування в повітрі, або пропадає зв’язок з літаком, або коли літак уганяють і силами ППО іншої держави можна надати допомогу за тих чи інших форс-мажорних обставин. Щоправда, я повинен сказати, що такі тренування ми проводимо не лише з Росією. Аналогічні домовленості діють у нас з Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Болгарією. І якщо наш чи їхній бойовий літак наближається до кордону менш ніж на 25 кілометрів, то про це має бути завчасно поінформовано, аби сусід не піднімав свої літаки на перехоплення чи активізував інші засоби ППО.
— Але на сьогодні співпраця з Росією пов’язана ще з однією обставиною, що, як вважається, має не лише військове, а й військово-політичне підгрунтя. Йдеться про використання двох наших станцій попередження про ракетний напад, що дислоковані під Мукачевим та Севастополем, в інтересах ядерних сил Росії та її протиракетної парасольки. Чи не є це ознакою того, що Україна залучена до відстоювання інтересів у межах Ташкентського пакту?
— Про ці об’єкти ходить забагато різних кривотлумачень. Почну з того, що угода з Росією про використання станцій попередження про ракетний напад та контроль за космічним простором була підписана першим президентом України ще 6 липня 1992 року. За угодою наша держава взяла на себе повне фінансування об’єктів СПРН, що знаходилися в Україні. Тоді Союз вже розпадався, проте на території чотирьох республік залишалась ядерна зброя. В Україні були і ядерні ракети, і пункти управління. Станції СПРН є невід’ємною складовою ефективного функціонування ядерних сил і треба було швидко визначати правові основи функціонування цих об’єктів у тих непростих умовах.
Але надалі, коли врешті-решт було прийнято ухвалу, що Україна стане без’ядерною державою, а ядерні боєголовки було вивезено до Росії, дійсно, станції СПРН працювали й працюють переважно на користь Росії. Тому з 1993—1994 років йшли активні переговори з росіянами. Було домовлено — з 1 січня 1994 року до 1 січня 1996 року, коли у нас ще були боєголовки, Росія та Україна фінансують роботу станцій на рівнодольовій основі. Робота станцій коштує на рік 1,5 млн. доларів. Нова угода про долю СПРН, яку ми підписали з Росією 28 лютого 1997 року і яка нещодавно з третьої спроби була ратифікована Держдумою й має тепер бути ратифікована нашою ВР, передбачає, що всі витрати щодо постачання запасних частин до СПРН, їхнього ремонту сплачуватиме в повному обсязі Росія. Україна утримує лише особовий склад. Проте нині ми говоримо про те, щоб і ці витрати було компенсовано Україні.
— Виходить, що Росія повинна сплачувати Україні за двi станції 1,5 млн. доларів на рік. У той же час за аналогічну станцію СПРН у Скрунді Росія щорічно вчасно платила Латвії 5 млн. доларів. Чому така різниця?
— Росія орендувала Скрунду як окремий російський військовий об’єкт — разом iз землею. Там були російські солдати, охорона. Якби у нас не було ядерних боєголовок, то, може, і ми б пішли таким шляхом — віддали б станції саме в оренду.
— А пізніше сенсу торгуватися вже не було?
— Ми не могли висувати якихось умов, бо доля наших станцій СПРН «підпирається» іншим, вже міжнародним, договором — про протиракетну оборону, який 1972 року уклали між собою США та СРСР. Після розпаду Союзу Україна стала правонаступницею за цим документом. Там стверджується, що засоби СПРН можуть «розміщуватись на периферії національної території з орієнтацією назовні». Якщо ми віддали б ці станції в оренду, то опосередковано б визнали, що Україна залишається частиною національної території Росії. А самі автоматично вибули з Договору про ПРО-72 року, що обмежує можливості країн розвивати озброєння, здатне збивати боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет. А участь у цьому договорі дозволяє нам отримувати повну інформацію, якою за інших обставин з нами ніхто ділитись не буде — це місця базування ядерних арсеналів, дані про космічні супутники військового призначення, загрозу терористичних актів із застосуванням ракетної зброї. Це суттєво для нас. Участь у договорі також дозволяє Україні впливати на позиції супердержав, коли це стосується розвитку систем протиракетної оборони, їхнього вдосконалення та модернізації. Певним чином це відкриває перспективи для завантаження наших оборонних підприємств замовленнями.
— Якщо наш парламент не ратифікує угоду з Росією щодо СПРН, які це може мати наслідки?
— У воєнно-політичному аспекті це нічого б не змінило, так як роль та місце вузлів СПРН, що в Україні, визначені угодою ще 92-го року. Нова угода 97-го року не накладає якихось обмежень на нашу сторону, але має важливу особливість — вона визначає обсяги та порядок компенсації Росією витрат України для потреб СПРН. Якби такої угоди не існувало, то це цілком би задовольняло Росію, адже де-юре Україна і надалі мала б утримувати станції за власні кошти. Відтак ратифікація цього документа — в національних інтересах.
ЯК НАШ С-300 ТА АМЕРИКАНСЬКИЙ «ПЕТРІОТ» ПОБРАТАЛИСЯ
— Нині між Москвою та Вашингтоном триває досить напружений діалог щодо майбутнього договору про протиракетну оборону, учасницею якого є й Україна. З боку США існує бажання переглянути обмеження цього договору. Як наші військові ставляться до прагнення американців посилити протиракетну парасольку над своєю країною, заради чого, при потребі, змінити зміст самого договору ПРО?
— Ми за те, аби цей міжнародний документ існував у тому вигляді, в якому він існує нині.
— Командувач ВПС Росії, якому нині підпорядковано й ППО, нещодавно заявив — у них йде розробка заобрійних станцій, що будуть здатні контролювати пуски ворожих ракет на стратегічних відстанях. Певним чином це можна трактувати як бажання Росії в перспективі позбутися залежності від України чи, наприклад, Азербайджану, з яким Росії важко домовлятися і де також розташована ще одна станція СПРН. Тож чи не доведеться Україні демонтувати об’єкти під Мукачевим та Севастополем?
— Загроза така є і буде завжди. Це станції перших випусків. Російські конструктори вже продовжили на п’ять років їхній ресурс. Надалі Росія буде опікуватись підтриманням їх у справному стані стільки, скільки це потрібно. Але насправді інтерес до наших станцій росте з боку США та інших держав, адже наші станції накривають увесь Близький Схід і Північну частину Африки. Якщо Росія не буде платити за наші станції СПРН, то ми не виключаємо можливості, що їхню роботу можуть фінансувати і Сполучені Штати.
— Як на сьогодні складається співпраця зі США та НАТО в галузі ППО? Позаяк вважається, що знайти точки дотику з натовцями представникам високотехнологічних видів військ, до яких належать якраз ППО та авіація, значно складніше, ніж сухопутникам.
— Ми висунули пропозицію, аби два полки — наш, оснащений зенітним ракетним комплексом С-300, та американський з «Петріотом» — поріднились і стали військовими частинами-побратимами. А далі — провести спільні бойові стрільби. Щоб їхні екіпажі стріляли з нашого комплексу, а ми — з «Петріота». Звісно, за умови, якщо США профінансують цей захід.
— Але ж на сьогодні «Петріот» та комплекс С-300 є головними конкурентами на ринку зброї. І раніше вже висувалися пропозиції проведення своєрідної дуелі між системами озброєнь, від результату якої залежатиме доля багатьох перспективних контрактів чи то для США, чи то для Росії. Спочатку такі змагання, здається, пропонувала американцям Росія. Потім було бажання США купити в Росії один екземпляр зенітної ракетної системи й порівняти її з можливостями «Петріота». Ми в цій суперечці на чиєму боці?
— Ми говоримо не про організацію дуелі між різними системами зброї. Ми говоримо про крок довіри, який дозволить більше порозумітися представникам ППО двох країн — України та США. Що ж до ефективності того чи іншого зенітного ракетного комплексу, то це залежить від того, наскільки обслуга досконало володіє своєю зброєю. Я знаю «Петріот» і комплекс С-300, що стоїть на оснащенні й наших військ ППО. І я надаю перевагу саме С-300... Що ж до перспектив співпраці з НАТО, то Україна на двосторонній основі підтримує досить активні контакти в галузі протиповітряної оборони як з країнами СНД, так і з державами Альянсу. Зокрема, нині в Україні проходять навчання фахівців протиповітряної оборони Угорщини. А нещодавно в українському Міноборони пройшли курси підготовки військові Туреччини, які опановували зенітно-ракетні комплекси близької дії типу «Оса» та «Куб». А ми не так давно були в Греції, побували на базах військ ППО.
— Так що нині нашим військовим можна всюди бувати і все бачити?
— Річ не в тім, що ми бачимо. Річ у тім, як і проти кого побачене застосовуватиметься…
ПРО ТЕ, ЯК «ЛИС У ПУСТЕЛІ» УКРАЇНУ ЗАЧЕПИВ
— Чи бомбардування крилатими ракетами Іраку, які досить ефектно провели Америка та Британія, чогось навчили Україну?
— Ми детально вивчаємо досвід цієї операції. Вона має всі ознаки сучасної війни. Військові Америки та Британії за час «Лису в пустелі» заради забезпечення повного панування в повітрі здійснили майже 650 бойових вильотів, провели більше тисячі пусків крилатих ракет. Їхні удари насамперед були спрямовані на знищення системи протиповітряної оборони Іраку: радарів, пускових комплексів. Позаяк ППО Іраку оснащена застарілими зенітно-ракетними комплексами та артилерійськими системами, які ефективні лише вдень, ці об’єкти американці знищували в сутінках та вночі. Протидіяти крилатим ракетам просто не було чим. До того ж, система ППО Іраку не була мобільною.
Що ж до висновків, то можна стверджувати, що нині засоби повітряного нападу здатні вирішувати стратегічні завдання, і з їхньою допомогою можна досягти головної мети війни. Тобто — перемоги. В такому разі система протиповітряної оборони також набуває стратегічної ваги й має розглядатись як одна з важливих складових збереження суверенітету держави.
На сьогодні розвиток ППО України вирішено вивести в оборонні пріоритети. Заплановано посилити чисельний склад цього виду військ у складі Збройних сил України.Нині ми експериментуємо з територіальним принципом комплектування частин ППО військовослужбовцями строкової служби. Аби потім ці «специ» були завжди під рукою командирів.
— За гіпотетичного варіанту напад крилатими ракетами на Україну не мав би такого сумного підсумку, як для Іраку?
— Наші частини проводять щорічні стрільби на національному полігоні. Ми постійно експериментуємо iз застосуванням наших засобів ППО заради найбільш ефективних результатів. Стріляємо, до речі, і в мішені, що є аналогами крилатих ракет, але які менш помітні на екранах радіолокаторів, побачити їх та відстежити складніше, ніж американські «томагавки».
— Але ж стріляємо над морем. Це ж простіше…
— Хто таке вигадав? Море — це як дзеркало для радіосигналу. Екрани станцій, як молочні. Спробуй знайти мітку цілі… А наші частини повертаються з полігону, як кажуть, «зі щитом». Стріляємо й над землею. Тренуємо розрахунки і на тренажерах спеціального центру. Умови створюємо такі, що хто там «трійку» отримує, на полігоні відстріляється не гірше, ніж на «четвірку». Але, з огляду на досвід війни в Іраку, міністр оборони поставив завдання провести цього року бойові стрільби військами ППО з відпрацюванням відбиття масованого удару крилатих ракет. Вирішено також посилити оснащення ППО, відновити несправну техніку та озброєння, як би не було скрутно з грошима. Нещодавно пройшли переговори з Росією, аби поновити роботи з модернізації комплексів С-300. Також більше уваги приділяємо розвиткові мобільних засобів ППО.
— Як Міноборони України розплачуватиметься з Росією? Адже з коштами, як відомо, завжди проблеми…
— Росія за користування станціями СПРН заборгувала близько чотирьох з половиною мільйонів доларів. Ми не претендуємо на «живі» гроші — нас задовольнить, якщо на цю суму ми отримаємо запасні частини для наших засобів ППО. Звісно, за цінами виробника, а не втричі-вчетверо дорожче, як часом намагаються з нас стягнути.
— А чи критична залежність ППО України від Росії в модернізації та виготовленні сучасних зенітних ракетних систем буде зберігатись і надалі?
— Зі зброєю, що ми її зараз маємо, ми ще існуватимемо довгенько. Що ж до нових розробок, то на сьогодні в Україні створено свій артилерійсько-ракетний комплекс, який за тактико-технічними характеристиками переважає ті засоби малої дії, що стоять на озброєнні в ППО.
— Дехто з наших посадових осіб вже заявив про те, що вже за рік-два Україна матиме й експериментальні зразки комплексів протиповітряної оборони далекої дії — на зразок вже згаданого С-300 з дальністю близько трьохсот кілометрів...
— Так швидко це не станеться. Але, враховуючи потужну національну базу ВПК та інші обставини, ми дійсно стали на шлях створення подібної системи. Вона має увібрати в себе все краще з С-300 та системи «Бук». Нині ми вивчаємо, що в нас є для того, аби створити такий комплекс. Ми визначили головних конструкторів за напрямками. Є в нас конструкторське бюро, що здатне створити ракету — до того ж, ракети для С-300 збирали в Україні. Вже відомо, хто займатиметься локаторами, автоматизованою системою управління, центрально-обчислювальним комплексом. Головне нині — визначити генерального конструктора. Це має бути серце, що зможе об’єднати всі наші можливості в єдине ціле.
Проте самостійно розробляти сучасні зенітно-ракетні комплекси — досить дороге задоволення. Це потребує дуже великих витрат. Тож надалі нам треба буде визначатися — куди надалі орієнтуватись Україні в цій сфері: чи на Росію, чи на Захід? І залучати інвесторів!
— З Заходу чи Сходу?
— Звідти, де гроші знайдуться. Але і з нинішнім арсеналом і в сучасному стані, я це ще раз повторюю, Війська ППО здатні виконати своє головне завдання — надійно прикрити повітряні кордони і небо над Україною.
