Перша колективна виставка «Ескадрону» з успіхом відбулась
у Вінниці в квітні 1989-го. Відтак — Одеса, Донецьк, Київ, Женева, Мейран,
Марсель, центр мистецьких фестивалів у французькому місті Ле-Тук... За
короткий час талановиті художники міцно стали на власні ноги, спромоглися
іти самостійно. Виставка у Вінниці в травні 1992-го стала для «Ескадрону»
прощальною.
Кістяк групи утворили одесит Олександр Мельников, кияни
Володимир Корсун і Сергій Шуліма, вінничанин Віктор Рибачук. До них незабором
пристали й інші художники: Євген Щукін (Одеса), Віктор Гаранін (Харків),
Олександр Охапкін (Олександрія), Юрій Климентьєв (Кишинів), вінничани —
Віктор Штельмах, Олександр Калішер та інші. Хтось надовго, хтось — на одну-дві
виставки.
Одна з чільних постатей групи — Віктор Рибачук. На сьогодні
в його доробку близько двох із половиною тисяч полотен, що розлетілися
по багатьох приватних колекціях та музеях світу. Персональні виставки в
престижних вітчизняних виставкових залах, у галереях Швейцарії, Швеції,
Франції, Словаччини. Митець сам визнає, що його становлення починалося
з «Ескадрону». Це й зумовило запитання, з якого почалася наша розмова.
— Вікторе, що стало першим поштовхом до об’єднання митців
у 1989-му?
— Комусь це видасться смішним, але то була комсомольська
ініціатива. Один із вінницьких комсомольських працівників запропонував
нам, невідомим молодим художникам, організувати колективну виставку в Польщі.
Гріх було відмовлятись, і ми стали звозити картини до Вінниці. Та на кінець
1988 року цікавість із польського боку пропала, і картини застрягли в моїй
майстерні. Розвозити їх знову по домівках не хотілось, і ми вирішили об’єднатися.
У зали Спілки художників шлях нам був закритий, тому перша експозиція відкрилася
в просторому недобудованому приміщенні туристського клубу. Резонанс перевищив
усі сподівання. На тому етапі самому неможливо було пробитися: будучи не
останніми в тому ж художньому інституті, ми були «безперспективними», а
якщо точніше — то просто безродними. В «Ескадроні» не було жодного сина
художника — всі ми були дітьми Горбачова: бо саме в часи його «правління»
стало зрозуміло, що система впала, і можна спробувати пробитися. До того
існували виставкоми, вічне стояння з картинами в чергах. Більше однієї
картини в нас ніхто ніколи не взяв би, тому ми шукали будь-яку лазівку.
Щось подібне до «Ескадрону» тоді утворювалося в Одесі,
з’явилася київська група «Совіарт», пізніше — «Заповідник мистецтва» та
інші, але ніхто з нашого покоління не може сказати, що в них не було можливостей.
— Яким було твоє перше враження від прориву на Захід?
— Перша виставка у Франції 1991 року викликала певне здивування.
Цікавились, може, не стільки моїм мистецтвом, скільки мною як представником
держави, але всі картини з виставки розкупили. Тепер це вже важко собі
уявити, хоча за рівнем мої роботи не стали гіршими. У кожного покупця є
«синдром Ван Гога»: купити за п’ять марок, щоб потім продати за п’ять мільйонів.
Покупці чудово розуміють: коли я помру в своїй країні невідомим, то гроші
буде викинуто на вітер.
— Як гадаєш, біда в нашій провінційності?
— У мистецтві взагалі немає провінцій. Нещодавно в Чернівцях
мене вразили скульптори Вірста і Салевич, вони мені здалися цікавішим від
тих, що я бачив на виставках у Голландії чи Німеччині. Але їхні твори ще
в гіпсі, а не в експозиційному матеріалі. Вони бували за кордоном, мали
там замовлення і виконували їх, але як українці отримували мізерну платню.
Навіть на те, щоб показати своє мистецтво в столиці, потрібні кошти, а
вони їх просто не мають. Коли я дивлюся на роботи Салевича, мені стає страшно,
що вони залишаться тільки в етюдах. У столиці все ж таки більше шансів
реалізувати свої задуми, тому що все напохваті — і преса, і музеї, і люди,
які цікавляться мистецтвом і можуть щось замовити. Проте столиця має й
погану тенденцію: якщо художник «випадає» зі смаків, сформованих у Києві,
його просто «не пускають». Тому багато хто з регіональних митців намагаються
працювати не з Києвом: хтось — із Москвою, як от художники Харкова, Сум
чи Донецька, хтось — з Австрією чи Німеччиною, як художники західного регіону.
У світових масштабах можна говорити про провінційність
України взагалі, бо нею позначено і обивателя, і владу, і художників, і
письменників, і нарешті дипломатів. На свою виставку в Турку я запросив
нашого посла, представників усіх пострадянських представництв, бо я був
першим українським художником незалежної держави, який робив персональну
виставку у Фінляндії. На флагштоках перед галереєю — український і фінський
прапори. Приїхали посол і торгпред Росії, міністр культури Фінляндії, мер
міста. А з українців — нікого, хоча від Гельсінкі до Турку година їзди
на авто.
— Твої картини раннього періоду — то було висловлення болю,
страждання за людину в цьому світі, натомість твоя остання серія «Портрет
коханої жінки художника Р.» — це вже інтелектуальна гра. З чим пов’язана
така метаморфоза?
— Чим більше включається раціо, тим менше залишається в
серці. Десь всередині порожнієш, стаєш спокійнішим, реагуєш на все з меншим
болем.
Хоч сьогодні я змінився, однак ні від чого не відмовляюсь,
як не відмовляються від першого кохання. І коли я дивлюсь на жінку, яку
любив — а їй було майже стільки, як мені — то думаю: «Боже мій, хоч би
вона мене не впізнала!» Ми згадуємо, якою вона була тоді, як я ніби випадково
торкався рукою її коліна і нас обпікало вогнем... Але зараз я вже нічийого
коліна рукою не торкаюсь: мене це менше цікавить. Безумовно, щось втрачено
навіки.
У «Портреті коханої жінки художника Р.» і не може бути
емоцій. Ціле життя до тридцяти п’яти років я йшов до любові як до вершини.
А тепер уже йду від любові. Я стаю байдужішим. Це важко — ще не було першого
поцілунку, але вже відомо, яким буде останній... «Портрет коханої жінки
художника Р.» — це портрет мого життя, мого ставлення до життя, пошук його
формули. Тут справді вже більше чогось математичного. Я хотів би відобразити,
як довго та жінка, яку я кохав, повертала голову, як світилися її коси
в контражурі і як велично спадали вони з ліжка. Але це вже не стільки почуття,
скільки його аналіз.
Я тепер постійно працюю над цією серією, перебуваючи, сказати
б, у постлюбовному стані. Постзакоханість — це важкий стан, який приходить
уже після розлуки. Кохання минуло, і в душі лишилась якась добра пустка.
І ти розумієш, що в цьому нема нічиєї вини. Залишається просто вдячність
усім, хто мене любив...
