Ще більш показовий інтерес до творчості Покиданця «потомствених»
професіоналів та естетів-нігілістів. На вернісажі мені довелося спостерігати
реакцію одного із них: «Це як міф про вічну красу...» А до чого тут міф?
Просто столичний сноб не знайшов у собі сил визнати хоча б на час владу
цих картин над собою. Водночас сам художник зовсім і не прагне володарювати:
на милування немає силування. Будь-кому приємно, коли його хвалять, але
щоб не було жодного огудника... А його не лають. І «праві», й «ліві» вважають
його своїм. Може, й є претензії до окремих робіт, але до стилю, манери
загалом — такого не пригадаю. Ви подумаєте, напевно, Віктор Покиданець
конформіст, хитрий пристосованець? Ні в якому разі.
На вигляд доволі суворий, майже аскет, він завжди охоче
йде на контакт. Але розкривається повільно, неначе зондуючи свого співрозмовника.
І коли в його очах блисне промінь довіри, вважайте, що екзамен на щирість
ви склали. Про себе говорить без ентузіазму. Набагато більше Віктора цікавлять
пограничні стани інтелектуального спілкування, те особливе в'язке середовище,
де народжується ДІАЛОГ.
Він із дитинства (як стверджує) знав, що стане художником,
і вірить, що це було призначення долі. Не випадково в ранніх роботах дуже
сильними є моменти містицизму. Однак одвічно існувати в потойбічних часових
коридорах не можна, й майстер звернувся до традиції. Серйозне захоплення
українським портретом XVII-XVIII століть (парсуною) відкрило перед ним
двері до «клубу» прихильників споглядального малярства. Остання серія робіт
«Дніпровсько-Бузький лиман» свідчить про філософське осмислення людини
як вищої істоти. Майже завжди це жіночий образ в інтер'єрі на тлі світлого
вікна. Але кожного разу — новий стан, інше звучання й смисл. Відчути тонкі
варіації — те саме, що відчути свіжий вітер неозорих водних просторів за
вікном: вишукано тонкі колірні поєднання, дивна перламутрова фактура мазка...
Словом, дивіться й воздасться!
Один із знайомих сказав мені по секрету: «Не повіриш, коли
дивлюся на картини Покиданця, мені здається, що я їм цукати з дорогої скриньки».
Чому ж не повірити, якщо в Америці десять років поспіль розробляється теорія
про подібність смакових та естетичних відчуттів. Згідно з цією теорією,
спогад про улюблений десерт виникає якраз у найвищій точці естетичної насолоди.
Навпаки, якщо мистецтво пересолоджене або бридке по суті своїй, тоді у
роті виникає нудотний присмак «общепиту».
Сам автор дотримується думки про те, що історія все ставить
на свої місця. Зараз — час творити. «Дехто ухитряється писати на грані
«нічого», коли картина — ні про що. Я також якось спробував — не виходить.
У мене завжди є позиція». Іноді йому дорікають навмисним спрощенням техніки.
Відрізає вмить: «Уявна недбалість допомагає мені зосередитись на головному,
не відволікатись на другорядне. Я вважаю, що свобода — це не кінець відповідальності».
Ось і з назвами у нього, на перший погляд, повна анархія.
«Дівчинка на ім'я яєчко» (не забудьте увімкнути уяву — й усе стане зрозуміло).
Або ще — «Попередня сунична галявина» (тут тобі й Бергман, і бітли). Признається,
що навіть із газет назви брав. Трапляється таке хитромудре — дивишся, а
як на сюжет лягає!
Із «подвигів» давно минулих років Віктор оповів цікаву
історію. Якось на 9 травня (а було це ще у часи СРСР) йому замовили гігантський
плакат, який повинен був цілком закрити торець 9- поверхового будинку.
Писав із помічниками в спортзалі... віниками — на синьому небі білі зірки.
Комісія сказала, що схоже на американський прапор — довелось перефарбовувати
зірки в червоний колір.
Про комерційний успіх своїх полотен говорити не любить.
Він один із тих, хто згоден обійтися мінімумом, аби була можливість працювати.
Господиня галереї «Л-арт» Людмила Березницька вважає, що Покиданець спроможний
викликати фурор на арт-ринку, й не тільки українському. Деякі фахівці впевнені,
що за рік-два для наших колекціонерів він взагалі стане недоступний.
Як би там не було, живописець із Миколаєва тепер живе у
Києві й не збирається зупинятися на досягнутому.
