Hіхто не вірить, що він чесною працею, гострим словом, докопуванням до глибин зробить собі кар’єру, якщо в нього немає надійного «прикриття»
Ігореві Лубченку, який півтора року тому став головою Спілки журналістів України, дісталося велике, але трохи запущене господарство. У вітчизняній журналістиці сьогодні немає ідеологічних підпірок, та зате є політична кон’юнктура. Немає цензури як такої, але є заборонені теми і замовні публікації. Немає телефонного права, але є багато інших способів тиску на ЗМІ. І, нарешті, в нашій журналістиці зміщено критерії моральності і професіоналізму, в чому винна не тільки влада, але й самі журналісти. Вибір журналістами Ігоря Лубченка як свого нового керівника був зумовлений його пам’ятним іще з 80-х років авторитетом, громадянською позицією, котра не «плавала» залежно від «лінії партії» і в той же час була толерантною до інших, відмінних поглядів. Заслуговує на повагу його здатність давати чітку оцінку тим або іншим явищам у журналістиці, в політиці, в суспільному житті.У наш час, коли життєвий простір свободи слова знову стрімко вужчає, варто прислухатися до думки людини, яка вміла постояти за себе і своїх колег-журналістів у 70—80-ті роки і яка очолює нині організацію, покликану бути посередником між пресою і владою.
«ЯКЩО В ЛЮДИНИ
Є ТАЛАНТ, ВОНА
НЕ ПОВИННА ПРОДАВАТИСЯ»
— Усі ті, хто починав свого часу в журналістиці, знали Ігоря Федоровича Лубченка як редактора зі своєрідною, цікавою позицією, яка вимагала великої мужності. І я думаю, що це був прецедент, коли протягом тривалого часу ваші колеги не лише вас підтримували, але й являли зразки колегіальної відданості.
— Що в наш час, на жаль, буває вже не часто.
— Розкажіть, будь ласка, фабулу: в чому, власне, полягав той конфлікт?
— У моєму житті було два таких принципових конфлікти. Перший, коли я працював редактором «Молоді України», і Володимир Васильович Щербицький зустрічався з редакторами газет. Він сказав, що «Молодь України» одинадцять разів цитували «Голос Америки», «Свобода». Потім він мене запитав: «Ви що, збираєтесь переходити в іншу партію? На чий млин ви ллєте воду?».
Наступного дня мене викликали в ЦК комсомолу: «Ви ж розумієте, після цього вам не можна бути редактором!». Я звільнився і пішов власним кореспондентом «Учительской газеты» в Україні, і це мене врятувало.
Потім перейшов редактором у газету «Освіта», і вже Таланчук мене знімав, тодішній міністр освіти. Зняв незаконно, і суд мене поновив, а міністерство освіти заплатило всі до копієчки гроші за роки вимушеного прогулу.
— Як ви самі зараз оцінюєте те, що тодi трапилося?
— Коли до влади прийшли нові особистості, вони намагалися всюди розставити своїх людей. А ті, які працювали до цього, стали незручні. Казали: «Нам такі редактори, що мають свою думку, непотрібні. Ви належите міністерству освіти і повинні робити те, що вам говорить міністерство, ані вправо, ані вліво». На зламі старої номенклатури прийшли люди, які декларували, що вони демократи, але робили все антидемократичними шляхами.
— Світова практика свідчить, що незалежними від влади можуть бути лише фінансово самодостатні структури. Але в Україні й вони виживають тільки тоді, коли мають політичний «дах»...
— У нас ситуація дуже викривлена. Так, за «Шпігелем», за «Штерном», за «Нью-Йорк таймс» стоять великі приватні гроші. Але там ті, хто дає гроші, на пресу дивляться просто як на якийсь бізнес.
— Газетний бізнес — специфічний. Коли хтось каже, що він від газети чекає тільки грошей — це лукавство. Це можливість великого впливу, можливість участі в громадянському, суспільному житті. Але у нас, якщо газети є виразниками тих чи інших фінансових кіл, то ці фінансові кола повинні жити в нормальному ринковому середовищі на принципах здорової конкуренції, а не залежати від одного монополістичного центру влади.
— У нас зараз газети ще трохи різноманітні. А телебачення абсолютно монополізоване, і скільки на Верховній Раді не говорять, що слід допустити до ефіру опозицію... Не допускають, скажімо, лівоцентристів. Тому що політичні суперники. Але й Рух же не допускають!
— Ми повинні поставити якийсь діагноз цій ситуації, щоб знати, що робити. Ви редактор з великим досвідом роботи. Як ви бачите новітню журналістику в Україні?
— По-перше, я все ж таки задоволений, що в нас дуже багато різних видань. І життя примушує журналістів постійно шукати нішу, дає можливість вибирати саме ті видання, де б вони могли найбільш результативно — професійно і морально — реалізуватися.
— За однієї умови: якщо велика різноманітність видань і справді дає різноманітність поглядів та інформації. А вам не здається, що при великій різноманітності видань ми маємо нуль інформації глибокої і абсолютно однотипний підхід?
— Ми не просто часом бачимо відсутність глибокої інформації. Коли я читаю наші газети, часто помічаю, що самої інформації в матеріалі немає. Є виступ на тему, і кожен дає своє бачення, тільки не інформацію. Треба прочитати кілька газет, щоб мати уяву, що ж саме трапилось. Оце і є наш професіоналізм. Він дуже впав. У нас зареєстровано 8300 друкованих ЗМІ, з них видається 3500, і 1000 телерадіокомпаній. До 1991 року усіх ЗМІ було менше 1000. А професійних журналістів більше не стало. До того ж багато журналістів пішло у прес-служби, у бізнес. Тобто, сам загал журналістський зменшився.
— Чи не відчуваєте ви, що в нас назріла реформа підготовки журналістів? І взагалі, що визначає журналіста?
— Я повністю згоден iз тим, що реформа потрібна, що треба думати, як далі готувати журналістів. А хто має бути журналістом? По-перше, необхідно, щоб це була чесна людина. Щодня в Україні відбувається шість-сім процесів iз звинувачення ЗМІ та журналістів. І не лише тому, що деякі герої публікацій відстоюють власні честь і гідність, яких у них, може, й нема. А ще й тому, що у деяких публікацій є конкретний замовник, причому є грубо замовлені матеріали.
— Стосовно замовних публікацій. Це справжня біда сьогоднішньої журналістики. Можна процитувати В’ячеслава Піховшека: «Друге пришестя дніпропетровців призвело до масової деградації української преси». Багато журналістів виявилося внутрішньо готовими до цих замовних стосунків. Вони наче чекали свого господаря! І після того, що вони зробили, без сорому виходять майже з апологетикою цих вчинків і кажуть, цитуючи Євтушенка: «Он знал, что вертится Земля. Но у него была семья».
— Один колега мені розповідав як ішов він вулицею й зустрів одного з таких журналістів. Питає: «Ну що ти написав?» А той відповідає: «Ну ти ж знаєш, у якій я команді?»
Я згадав молдавського журналіста Глузуна. Він сказав мені так: «Я дуже боюся, що моя дочка стане журналісткою. А ще більше боюся, що вона піде в бібліотеку, візьме стару підшивку моєї газети і подивиться, що ж там редагував її батько».
От якби оце було внутрішнім правилом для кожного журналіста, якби вони пам’ятали, що газети лежать довгі роки, і колись може стати дуже соромно... Якщо в людини є талант, вона не повинна продаватися.
— Чи не виглядає це занадто ідеалістично?
— Виглядає!
ЧОМУ НАШ ПРЕЗИДЕНТ НЕ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ
З ОПОЗИЦІЙНОЮ
ПРЕСОЮ?
— Від багатьох журналістів не можна чекати, щоб вони, як Матросов, ішли на амбразуру. Кожен хоче, щоб порядність ще стимулювалася й підтримувалася державною політикою. А поки що навпаки: в фаворі ті, хто найбільш безпринципний. Крім морального тиску, ви, як голова Спілки журналістів, бачите якісь інші форми впливу, відстоювання норм професійної журналістської етики?
— Намагаємося впливати. Ми розробили Кодекс професійної етики журналістів і затвердили його на з’їзді. Але якщо людина продається, то що їй той кодекс? У нас суспільство не готове до цього, і, на жаль, не може бути, щоб журналісти були кращою частиною суспільства. У Німеччині, якщо одна газета обіллє брудом іншу газету — завтра її головного редактора не буде на посаді. Там є теж кодекс професійної етики.
— Для «жовтої преси» фактично заборон немає. Але на те вона й «жовта». Може робити що завгодно. І суспільство знає, що їм така ціна.
— Але в Україні вона хоче бути респектабельною... Пнеться в аналітику. У нас не відшліфовані ці поняття, критерії.
— Ми хотіли б саме з цим до вас звернутися. Авторитетні голоси журналістів повинні звучати на захист принципів. Особи, що відповідають цим принципам, заслуговують підтримки. Один дуже впливовий чиновник з міжнародної фінансової організації на останньому круглому столі у нас в редакції сказав: «Мені не зрозуміло, чому українська преса така продажна». Ми намагалися йому пояснити це тиском влади, тим, що люди дуже бідні, страхом, щоб не трапилося так, як із Дерев’янком. І він сказав таку річ, на яку нам нічого було відповісти: «Ви думаєте, що журналісту, який вперше написав про імпічмент Клінтона, було легко?».
— Абсолютно згоден! Там така ж сама жорстока боротьба.
— Цікаво почути вашу оцінку преси столичної й оцінку преси регіональної. Чи є, на ваш погляд, різниця?
— Київська преса більш вільна, більш замішана на скандалах, ніж місцева. Все ж таки, влада місцева більш жорстка. Це приблизно така ж різниця, яка була між Москвою й Києвом. А з іншого боку, можливо, тут спрацьовує принцип Олексія Аджубея: якщо ти сьогодні написав про людину, то завтра, зустрівшись із нею на вулиці, ти маєш подивитися їй у вічі. У місцевих ЗМІ журналісти і герої їхніх матеріалів зустрічаються майже щодня, тому й поводяться коректно в пресі. Це спрацьовує. Там рідкі випадки, коли міська і районна преси свідомо йдуть на скандал, на бруд, на провокацію. В Києві ЗМІ більш розперезані.
— Зараз «наближені» до влади свій час хочуть використати на повну котушку. І тут ніякі принципи не витримають перед спокусами мати все й негайно.
— І передусім, звичайно, це зробила влада, яка почала ділити видання на «свої» та «не свої». Коли Єльцин був іще при здоров’ї, він кожні три місяці зустрічався з головними редакторами найвпливовіших російських газет. Обідав із ними, незважаючи на те, що, скажімо, був там і Павло Гусєв із «Московского комсомольца», який нещадно критикував Єльцина. Той і каже: «Павле, ну що ти таке про мене пишеш? Уже й мої внуки читають твою газету, а ти таке про мене пишеш!». А Гусєв продовжував «полоскати» Єльцина, і той не зробив найменшої спроби закрити газету. Не розумію, чому, коли наш Президент збирає пресу, там немає лівої преси, опозиційної преси.
— Психологія ворогів існує досі.
— Я Президентові колись казав: «От ви прийшли до однієї приватної газети. А чого, наприклад, не до газети «Сільські вісті»? — «Ага, Бокий потім написав би свій коментар до цієї розмови», — каже він. Але ж розмова відбулася б! Її прочитали б 600 тисяч передплатників!
СЬОГОДНІ НАЙБІЛЬШІ МОРАЛІСТИ ТІ,
ХТО «ОБЛИЗУВАВ»
ЛАЗАРЕНКА
— Ви спостерігали представників еліти, верхівку влади і при радянській владі, і тепер. Ви можете порівняти ставлення до вільної преси тоді і нині?
— Однакове. І тоді, і нині вони хотіли і хочуть, щоб преса писала тільки те, що їм приємно читати.
— Система засобів масової інформації повинна забезпечувати циркуляцію ідей і думок у суспільстві. І в цьому обміні насамперед мають бути зацікавлені владні інституції. Якщо ж вони цього не роблять, то все покривається асфальтом, і вдається, що по цьому відремонтованому Хрещатику ходить справжнє життя. Справжнє життя дихає зовсім іншою температурою — в шахті, де-небудь у селі, — і це нестикування загрожує досить сильними потрясіннями. До безконечності така неправда тривати не може. І як ви думаєте, журналістика, нова її хвиля, зможе щось зробити?
— Треба, щоб прийшло розуміння суспільства, що то таки справжня журналістика. Наприклад, коли газета є близькою до влади і сперечається з опозиційною газетою, — це вже інші категорії конфлікту.
Владних газет не повинно бути в принципі. В усьому світі їх нема!
— А як же це виглядає: газета, підгодовувана владою, обгавкує тих, хто критикує владу, — то що це?
— Я думаю, що це просто протиприродне явище. По-перше, треба забрати в усіх видань статус офіційних. Має бути лише одна газета, на зразок «Вісник парламенту», та одна — «Вісник уряду». І друкувати там слід лише постанови та стенограми. Усе.
— Якщо газети пишуть якісь критичні речі, коли людина при владі, то ціна тих публікацій одна. А якщо вони так беруться за опозицію, то ціна такого писання зовсім інша. Особливо, коли вони починають проявляти своє ставлення тоді, коли людина йде у відставку. Згадайте, як усі ті, котрі тепер намагаються бути найбільшими моралістами, спочатку «облизували» Лазаренка. У той же час також дискредитовано лінію опозиційної преси. Ми захищаємо принцип, і нам шкода, що так сталося із «Правдою України». Проте скільки вона внесла негативу своїми методами роботи!
— Ми повинні керуватися таким принципом: уся преса, кожен засіб масової інформації, який хоче виконувати своє покликання в суспільстві, тобто бути громадським контролером діяльності влади, має бути опозиційним до влади. Це не значить, що треба закликати йти на барикади, — просто треба мати свою незалежну думку. А Спілка журналістів має співпрацювати із Президентом, парламентом, урядом, для того щоб забезпечити можливість пресі бути опозиційною до влади. Тобто вносити свої пропозиції щодо законів.
НЕМАЄ СОЦІАЛЬНОГО ПОПИТУ НА ЧЕСНУ
КОНКУРЕНЦІЮ
— Ігоре Федоровичу, сучасною мовою кажучи, ви повинні бути нашим «дахом».
— Так! Але це мені дуже погано вдається. Нині з профільним комітетом Верховної Ради ми знаходимо повне порозуміння. Однак я наведу такий приклад. От створили ДАК «Укрвидавполіграфія». Я пішов на її перші збори, думав, що там будуть, як належить, обговорювати статут, вибирати наглядову раду... Нічого подібного. Сказали: «Учора прем’єр усе це вже підписав. Ось вам Клименко, який очолить цей ДАК «Укрвидавполіграфія». І він виступає із «тронною» промовою. Я встаю і кажу: «Я не знав, що це буде виробнича нарада, я прийшов по інше. Проте я хочу знати, як будуть захищені права журналістських колективів, бо сьогодні ви створюєте державну акціонерну компанію, а через два місяці держава скаже, що грошей у неї немає, і акції ви попродаєте. А ті, котрі куплять акції, прийдуть до журналістських колективів і скажуть: «Вимітайтеся із цих приміщень або платіть по сто доларів за квадратний метр!»
Сімдесят три головні редактори підписали звернення до Президента і Верховної Ради із цими запитаннями. Урешті, Президент сказав: «Запросіть групу київських редакторів, і як вони скажуть, так і буде». Коли ми зібралися, він сказав: «Я хотів би з’ясувати два питання: чи потрібне Міністерство інформації та що робити із цим ДАКом». Я відповів: «У тому вигляді, як воно сьогодні є, це міністерство однозначно не потрібне», — і далі виклав своє бачення. А ось на днях це міністерство закрили, зробили Держкомітет з інформаційної політики. Ну як це назвати? Казали ж: зробимо, як ви скажете, — а на ділі — навпаки. Стосовно ж цього ДАКу «Укрвидавполіграфія» ми, редактори, всі категорично висловилися проти, попросили Президента взагалі відкликати свій указ. Через кілька днів було доручено Міністерству інформації виступити засновником цього ДАКу. Міністерству, якого вже немає.
— Ми маємо дуже модифіковані системи тиску: через можливість у нас в країні будь-який момент розірвати договір оренди приміщення чи договір із «Союздруком», як це зробили з «Киевскими Ведомостями» і витіснили їх на периферію. Через те, що той же «Союздрук» є монополістом на розповсюдження преси, що є найголовнішою умовою тиску. І немає бізнес-структур, які могли б ризикнути, бо там розуміють: усі шляхи ведуть на Банкову. І от звідти починається все те павутиння, в якому є лише острови — винятки, котрі ми повинні розширювати. Які зміни в законі про ЗМІ ви б лобіювали? Які з них найбільш актуальні?
— По-перше, я поставив би перепону на шляху судових позовів для преси. У нас кожен чиновник сам вирішує, яка в нього честь і гідність, скільки вона коштує. До скількох він рахувати вміє, стільки й пише. Має бути межа. Ми пропонуємо не більше ста неоподаткованих мінімумів заробітної плати. По-друге, великі штрафи є в багатьох країнах. Але в тих же Сполучених Штатах суд спочатку вивчає, чи може газета заплатити цей штраф і чи не призведе він до закриття газети. А в нас завдання цих штрафів — щоб закрити газету.
— А коли був тиск влади страшніший — той чи нинішній? Інколи здається, що ми часом любимо про той час згадувати. Нинішній тиск якийсь страшний, понурий.
— Він жорстокіший, тому що підліший. Наче є свобода слова, і водночас нема. Відбулася загальна деградація, і для неї було багато причин: і розмитий цей тонкий прошарок професіоналів, і жорстка система цього ламання, котре не народило нових критеріїв, але зруйнувало старі, і те, що немає соціального попиту на чесну конкуренцію серед журналістів: ніхто не вірить, що він чесною працею, гострим словом, докопуванням до глибин зробить собі кар’єру, якщо в нього немає надійного «прикриття».
— А вас хто вчив правил гри? Хто був авторитетом у журналістиці?
— Життя, я думаю. А якщо брати самих журналістів як професіоналів, то аджубеївські «Известия» та аджубеївська «Комсомолка». Це були дуже солідні, гарні газети. Та й наші «молодіжки» були принаймі гарні. Так, це була компартійна преса. Проте коли людина не знаходила захисту ні в суді, ні в райкомі, ні в профспілках, вона йшла в газету. Газета була останньою інстанцією, куди люди зверталися.
