У їхньому роду переплелися дві гілки із Західної і Східної України: батько, Михайло Григорович, уродженець Буковини з Кіцманя, а мати — Софія Іванівна із села Таргаї Запорізької області. Вони обоє були педагогами. М. Івасюк до 1965 року викладав французьку мову в школі. Був дуже ерудованою людиною. Знав шість іноземних мов. Викладав у Чернівецькому університеті. Там же захистив дисертацію. Став письменником. Автор історичного роману «Балада про вершника на білому коні» і книжки спогадів «Монолог перед обличчям сина». Підготував до видання буковинські казки і два збірники фольклорних творів. Своє творче життя почав і закінчив як поет. Михайло Григорович прожив нелегке життя, пройшов через ГУЛАГ.
Галина Михайлівна розповідає: «Батько 1939 року, будучи студентом другого курсу романо-германської філології, замість навчання в Греноблі потрапив у в’язницю. Завжди хворобливо реагував на національне приниження українців. Радянській агітації не вірив. Під час переходу кордону його арештували, а потім на сім років відправили в заслання на Печору. Від неминучої смерті врятував лікар Шульдер, прилаштувавши його на курси фельдшерів-санітарів. Із нами, дітьми, тато був відвертим. Не «ретушував» своє життя. Давав інформацію невеликими порціями, розуміючи, що можемо обмовитися. Не забувайте про той час: адже за анекдот могли посадити. Знали ми і про голод 33-го року. На все життя я запам’ятала слова мами: «Не дай Боже тобі діждатися того дня, коли немає кусня хліба дітям дати!»
Володя був старший за Галину на два роки. Вони були практично нерозлучні. Разом у радості та в горі. Коли з’явилася молодша сестричка Оксана, то вона стала улюбленкою сім’ї. Уже в дев’ятирічному віці Володя брав її часто із собою. Завжди відчував себе старшим: захисником та опорою сім’ї. Усі діти закінчили музичну школу, грали на багатьох інструментах.
Галина Михайлівна згадує: «Із школи-інтернату при консерваторії ім. Лисенка батьки забрали Володю 13-річним. Учився дуже старанно, грав на альті, там же вперше пробував складати музику. Педагоги пророкували блискуче майбутнє. Проте він часто хворів, та й усі члени сім’ї дуже нудьгували. Бабуся навіть поставила ультиматум: «Із хати не вийду, поки дитина не залишиться вдома!» Володя закінчив добре середню школу, але медаль не одержав. Особливо йому вдавалися гуманітарні предмети. Як кожен хлопчисько, був мастак на вигадки. Через те в табелі з’явилась оцінка «задовільно» за поведінку. За «гострий язик» його навіть виключали з комсомолу. Довелося скрипалеві (!) влаштуватися на роботу слюсарем. Коли постало питання, куди йти вчитися, вирішив стати медиком, хоча завжди мріяв стати музикантом. Батьки підтримали, вважаючи, що треба мати справжню професію. Він вступив на лікувальний факультет. Там організував камерний оркестр, інструментальне тріо і вокально-інструментальний ансамбль».
Пісня «Червона рута» — його перший композиторський твір, написаний у 20-річному віці. Вона звучала в усьому колишньому Радянському Союзі. 1974 року, після перемоги на фестивалі в Сопоті Софії Ротару з піснею «Водограй», до нього прийшло міжнародне визнання. Володя мав гарний баритон. Мало хто знає, що перші телезаписи ансамблю «Смерічка» зробив як соліст саме він, а не Василь Зінкевич. Можна без перебільшення сказати: Івасюк став знаменитим раптово. Проте, крім шанувальників таланту, в нього з’явилася маса ворогів і заздрісників. Керівник ансамблю Левко Дудківський пригадав, як їх приймала худрада напередодні Нового року. Кожну ноту, слово розбили на складові, а на довершення назвали «мильними бульбашками на ялинці». Після такого вердикту гастролі в Румунію виявилися під загрозою. Тільки втручання першого секретаря міськкому врятувало ситуацію. Замість оргвисновків їм дали «зелене світло».
«У медінституті ніяких поблажок Володі не робили. Навпаки, навіть суворіше питали, — згадує Галина Михайлівна. — До вступу в консерваторію він закінчив інтернатуру. Ми жили з батьками в двокімнатній квартирі й дуже часто репетиції проводили там. Мене дуже кривдять некомпетентні заяви деяких вельмишановних людей: «Івасюк був самоуком!» Вони забувають про те, що з п’яти років він займався скрипкою, закінчив музичну школу, два курси музучилища плюс шість років Львівської консерваторії. За 10 творчих років він написав 107 пісень і 53 інструментальнi твори! Його сюїту «Суха верба» порівнювали з творами Альфреда Шнітке. На Всесоюзному конкурсі молодих композиторів він одержав II премію за «Баладу про Віктора Хару». Величезний успіх мала музика, написана до спектаклю «Прапороносці» в Київському театрі ім. І. Франка. Після прем’єри п’єси «Мезозойська історія» стала популярною пісня «Запроси мене у сни». Володимир сам займався аранжуванням, тексти багатьох пісень також написані ним. Учитися в консерваторію прийшов уже популярним композитором. Проте багато хто з викладачів, очевидно, ревнуючи його до успіху, як могли, намагалися щонайболючіше зачепити. Адже Івасюк не був членом Спілки композиторів. Його інструментальну музику називали авангардом. На ті часи — неприємний ярлик. І це самоук? У нього кожна освіта закінчена!
Пам’ятаю, як Володя одержав свій перший гонорар — 229 карбованців. Половину суми він віддав мені на поїздку до подруги в Пітер на канікули. А іншу частину витратив на подарунки для всіх членів сім’ї. До мого заміжжя ми жили разом в одній квартирі. Я завжди знала, де він перебуває. Так само виховую і своїх дітей: дочку й сина. У них різниця, майже як у нас із Володею, один рік і два місяці.
Володя працював фантастично, каторжно, немов боявся не встигнути! Натхнення могло прийти будь-якої хвилини, і тоді забував про все на світі. Завжди мені показував свої твори, прислухався до критичних зауважень. Я могла дати професіональну пораду, адже закінчила музичну школу по класу віолончелі, а в музучилищі освоїла гру на фортепіано. Щодо поезії радився з батьком. Вони обидва обожнювали твори Гарсіа Лорки.
Особисто для мене дуже близькі такі пісні Володі: «Далина» на слова Дмитра Павличка, яка чимось нагадує гуцульські плачі, «Кленовий вогонь» і «Літо пізніх жоржин». Із поетом Ростиславом Братунем вони написали дуже багато чудових композицій. Останньою стала «Вернись зі спогадів». У ній просто страшне передчуття біди. Вони багато сперечалися про ритм і темп, адже Володя написав танго:
«Не стань печаллю у моїм
житті,
Не сійся смутком на моїм
путі...»
В. Івасюк був різнобічно обдарованою людиною. Як фольклорист записав і випустив збірник українських народних пісень «З-над Черемоша й Прута». Малював картини, з п’яти років захоплювався фотографією. Цей маловідомий Івасюк широко репрезентований в експозиціях Чернівецького меморіального музею, що носить його ім’я. Цього року виповнюється 20 років від дня смерті Володимира Михайловича. Загинув у розквіті сил. Донині про його загибель ходять найрізноманітніші чутки. 10 років ім’я Володимира Івасюка замовчувалося. На Львівське телебачення прийшов циркуляр стерти фільм «Червона рута». Співробітники студії встигли винести плівку і передати її членам сім’ї Івасюка, а начальству відрапортували про виконання наказу.
Сьогодні багато хто називається близькими друзями, а справжні випили чашу гіркоти до дна. Їх одиниці. Так, після промови на траурному мітингу Р. Братунь залишився безробітним. Його змістили з посади голови Львівської спілки письменників. На похоронi Володимира Михайловича зібралося майже 10 тисяч осіб. Священнослужителі, які представляли всі конфесії, провели похоронний молебень. Трагічна загибель Володимира Івасюка приголомшила мільйони. Сумувала вся Україна! Надійшли тисячі телеграм співчуття.
«Ледве не відразу після похорону почалися інсинуації. Батька довго не допускали до тіла брата, — із тремтінням у голосі говорить пані Галина. — Тільки після телеграми до Генпрокурора Миколи Руденка, листа до Генсекретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва Михайлові Григоровичу дозволили побачити сина. На початку дев’ятої ранку зателефонували і сказали: «Здається, ми знайшли вашого сина». І це після 24 днів невідомості! Мама тричі зверталася до влади з проханням оголосити по телебаченню про зникнення Володі. Їй відмовляли, посилаючись на непотрібний шум. Який шум? Ви собачок шукаєте, а тут відома людина зникла! Їй тоді було 57 років. Дуже енергійна, красива. Смерть Володі її підкосила... Могилу брата тричі підпалювали. У вологі, дощові дні вона горіла, немов факел! Навіть після смерті йому не хочуть дати спокою!»
Збереглися щоденники Михайла Григоровича: «Сьогодні сповнилося рівно чотири місяці, як ми поховали нашого любого Володька. П’ять місяців сліз (з 24 квітня), не виспаних ночей, болючих думок. Не було жодної хвилини без думки, згадки, мрії про нього. Вже п’ять місяців стримую свій крик, свій розпач, щоб не діяти на домашніх. Мати ледве ходить, ночами не спить, ходить по кімнаті, як примара. Намагаюся з нею говорити про сторонні речі, які б не викликали ні спогадів, ні асоціацій, пов’язаних із нашим єдиним Сином. Доля наша страшна, зла, жорстока... Важко мені буде, але якщо я не вмер від розриву серця 19, 20, 21 і 22 травня, то, може, й тепер не вмру. Зрештою, життя втратило свою доцільність, своє значення... Живу сподіванням, що я зможу бути потрібним свому Синові. Мушу написати книгу про нього».
Михайло Григорович написав «Монолог перед обличчям сина», присвятив йому цілий цикл віршів. Галина Івасюк обурена тією метушнею і спекуляціями, які робляться на імені брата: «Ще за життя батька до нас додому приходив львівський журналіст Іван Лепша. Йому показували архіви, всіляко допомагаючи в роботі над книжкою «Життя і смерть Володимира Івасюка». Тепер її пропонують за прийнятною ціною всім бажаючим на цвинтарі, що само по собі не по-християнському. Адже, за нашими традиціями, навіть квіти продають за ворітьми. Я вже не кажу про неточності, змазані акценти. Але особливо приголомшила листівка-додаток до книги із проханням писати автору про Івасюка. З сім’єю вже ніхто не радиться! Хоч Оксана — доцент кафедри української філології Чернівецького університету, багато допомагає місцевому меморіальному музею ім. В. Івасюка. Збережені всі речі, записники, ноти (приблизно 10 тисяч експонатів). Навіть меблі, зроблені за кресленнями Володі, перевезли зі Львова. Мій чоловік підготував фотоальбом, до якого увійшли його знімки, роботи брата, малюнки, практично готові спогади його друзів і колег: Братуня, Кинесевича, Рибчинського, Зінкевича, Дудківського, Злотника, — всього 35 осіб. Та поки не можемо видати через фінансові проблеми. Кращою пам’яттю про нього стане видання збірників його пісень та інструментальних творів. Мені приємно, що Микола Мозговий один раз у два роки проводить конкурси ім. В. Івасюка. Звучить його музика. Гран-прі одержали гідні виконавці: Таїсія Повалій, Олександр Пономарьов, Марина Одольська. Саме вони нині диктують моду на українській естраді. Фестиваль «Червона рута» дещо видозмінився, порівняно з тим, яким він був спочатку. Тепер там інші ритми. Вони не завжди мені зрозумілі. Я проти засилля чужих мелодій, але за будь-який україномовний конкурс, що відкриває нові імена. Ми ж велика нація з віковими музичними традиціями!»
Дуже хочеться, щоб ми пам’ятали справді чудового композитора не тільки в ювілеї, а щодня. Його музика вже увійшла до золотого фонду української сучасної естради. Нині на нас чекає радість відкриття неординарного обдаровання Володимира Михайловича Івасюка як автора симфонічних творів.
