Цілком очевидно (і світова практика підтверджує це), що внаслідок здійснення такої політики виникне замкнене коло: для того, щоб зменшити злочинність, держава вдається до більш жорстоких заходів покарання, внаслідок чого збільшується кількість ув’язнених і гіршають умови утримання в слідчих ізоляторах і установах виконання покарань (УВП), через це збільщується кількість рецидивістів і суспільство загалом стає ще більш жорстоким, що призводить до подальшого зростання злочинності. При цьому коштів на будівництво нових УВП не вистачає, а початкове недостатнє фінансування на утримання існуючих УВП і СІЗО реально виділяється не в повному обсязі. Тому всі розмови про реформування та гуманізацію карно-виконавчої системи будуть залишатися пустопорожніми словами, поки кримiнально-правова політика буде такою ж жорстокою. Яскравою ілюстрацією проблеми є переповненість наших в’язниць і СІЗО: в одному з виступів міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко сказав, що в СІЗО перебуває вдвічі більше ув’язнених, ніж «посадочних» місць, і що 13 тис. місць не вистачає в ВТК посиленого режиму. Вихід один — ширше застосовувати нев’язничні заходи покарання. Цікаво, що з цим погоджується й більшість співробітників УВП, на думку яких понад 30% осіб, позбавлених волі, повинні підлягати альтернативним мірам покарання. Зі слів першого заступника начальника Головного управління виконання покарань МВС України Олександра Пташинського, в 1996 р. з 242100 засуджених були позбавлені волі 85800, із них 56,6% — на нетривалі терміни, тобто можливості зменшити кількість ув’язнених за рахунок нев’язничних санкцій достатньо великі. Щодо переповненості СІЗО, то, за підрахунками керівництва ГУВП, відносно 25000 підслідних, які знаходяться в СІЗО, тобто до 57,5% ув’язнених, можна було застосувати заставу.
Які ж можливості для позитивних змін дає проект Кримiнального кодексу, що був прийнятий у першому читанні Верховною Радою? На жаль, якщо порівняти санкції особливих частин чинного Карного кодексу і проекту нового, то новий кодекс загалом більш жорстокий, і при збереженні існуючих тенденцій в судовій системі можна сподіватись, що терміни ув’язнення будуть більш тривалими. Водночас градація заходів покарання велика, і ситуація в УВП буде залежати від судової практики. Проект не містить ніяких згадок про пробації, а як нові заходи покарання передбачені арешт від 1 до 6 місяців і обмеження волі, що полягає «в утриманні особи в карно-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду з обов’язковим залученням до праці», обмеження свободи може бути встановлене на термін від одного до п’яти років. На думку розробників кодексу, арешт повинен замінити короткотермінове позбавлення волі, а обмеження волі буде вводитися замість існуючих зараз колоній-поселень. Жодних інших подробиць про умови виконання цих нових видів покарання в проекті немає. На жаль, проект, як і раніше передбачає, як одну із цілей покарання виправлення засуджених, що накладає на персонал УВП невластиві йому функції.
Є ще одна обставина, котра стосується теми, що розглядається. У проекті кодексу не передбачено відповідальність за такий злочин, як тортури, хоч у висновках і рекомендаціях Комітету ООН проти тортур за результатами розгляду в Комітеті 30 квітня 1997 р. третьої періодичної доповіді України про виконання Конвенції ООН проти тортур ясно та однозначно було запропоновано визначити це поняття в законі й передбачити відповідальність за тортури. 4 листопада в Страсбурзі Європейський Комітет по запобіганню тортур і жорстокого поводження розглянув звіт про перший періодичний візит в Україну делегації Комітету, і незабаром ми дізнаємося про висновки європейських експертів. На наш погляд, слід чекати кваліфікації умов утримання обвинувачених у СІЗО та засуджених у деяких установах виконання покарань як тортур.
Які є підстави прирівнювати до тортур умови утримання обвинувачених у СІЗО? Наше твердження грунтується на висновках Спеціальної Комісії ООН з прав людини пана Найджела С.Родлі, який відвідав у 1994 р. Російську Федерацію на запрошення МЗС РФ з метою ознайомлення з ходом проведення судової реформи і заходами, що приймаються, по забезпеченню прав засуджених. У доповіді (документ Е/CN.4/1995/34/Add.1) у розділі «Висновки і рекомендації» пан Родлі пише: «Умови утримання в Бутирськiй в’язниці й слідчому ізоляторі №1 «Матроська тиша», особливо в так званих загальних камерах, є страхітливими. І, здається, вони не єдині на території РФ. Спеціальному доповідачеві знадобилися б поетичний талант Данте і художня майстерність Босха, щоб точно відобразити пекельні умови, з якими він зіткнувся в цих камерах. Повставали органи чуття: нюху, дотику, смаку й зору. Умови жорстокі, нелюдяні й такі, що принижують гідність; вони самі по собі є тортурами. Оскільки підозрювані особи утримуються там, щоб прискорити проведення слідства, зломивши їх волю з метою отримання зізнання та інформації, цілком можна вважати, що вони зазнають катувань». На жаль, умови утримання в українських СІЗО мало чим відрізняються від російських.
Як зазначалося вище, українське законодавство не містить визначення тортур і жорстокого або принижуючого гідність поводження. Близькі за значенням діяння введені в кваліфікацію складу злочину за зловживання владою або перевищення посадових повноважень, що супроводжуються «насильством, застосуванням зброї або болісними чи такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями» (ст. 166 КК України, частина друга) і за примушення до дачі свідчень, «поєднане із застосуванням насильства або із знущанням над особистістю, яку допитують» (ст.175 УК України, частина друга). Ці злочини, відповідно до ст. 7-1 КК України, є тяжкими, вони збережені і в проекті нового кодексу. Проте, на наш погляд, відсутність чітких і точних вказівок у законодавстві утрудняє кваліфікацію тих або інших дій державних службовців як тортури або жорстоке поводження, і часто такі дії залишаються безкарними або, що ще гірше, сприймаються як норма.
Слід зазначити, що персонал СІЗО та УВП є заложником цієї ситуації й не може докорінним чином виправити умови утримання без зміни кримiнально-правової політики, про що ми говорили спочатку. Проте існуючі об’єктивні причини, що викликали, важкі умови утримання в місцях позбавлення волі (недостатність фінансування на утримання ув’язнених і персоналу внаслідок економічної кризи) не можуть бути визнані як виправдання існуючої ситуації, так само, як і проблеми, пов’язані зі зростанням злочинності й необхідністю боротьби з нею. Посилання на громадську думку як на основу для посилення кримiнально-правової політики, на мій погляд, неспроможні. Жорстокість породжує ще більшу жорстокість, і ця ескалація жорстокості є однією з причин зростання злочинності. Зміна ситуації — питання передусім усвідомлення проблем і політичної волі розробників кодексу, законодавця, Верховного суду.
