— Обсерваторія гине, — говорить директор Володимир Захожай.
— Чудовий колектив, але ми одержуємо тільки зарплатню, та й то удвічі меншу,
аніж торік. Допомагає тільки держуніверситет. На дослідження з бюджету
не виділяється ані шеляга. Кому треба оте небо?
Суспільство, яке не цінує свою інтелектуальну еліту, приречене.
Чимало політиків це розуміють. Буквально днями губернатор Харківської області
Олег Дьомін і ректор Харківського державного університету Віль Бакіров
підписали договір про співробітництво. Це хороший документ, який робить
адміністрацію більш відповідальною за долю освіти, а університет примушує
йти в ногу з життям області. Але за недостатнього фінансування науки він
носитиме радше пропагандистський, аніж практичний характер.
Дуже показово, що голова парламентського Комітету з питань
соціальної політики та праці Євген Марчук розпочав і закінчив свій візит
у Харків зустрічами з представниками науки. Перша була зі студентами, остання
— з філософами, соціологами та політологами. Вочевидь, такий вибір аудиторії
для справжнього політика закономірний.
Тектонічні зміни в суспільстві вимагають філософського
осмислення. Що буде з нацією, якщо в державі шириться епідемія туберкульозу?
600 тисяч хворих на відкриту форму сухот, за стандартами ВООЗ, відкидають
державу за 110-те місце в переліку країн світу. Або інше явище: працюючи,
люди місяцями, навіть роками не одержують зарплатню. Адже це вже рабство,
тобто інша суспільна формація.
— Деградація держави зачіпає такі глибинні явища у житті
суспільства, як мораль, етика, — сказав Євген Кирилович. — На адресу нашого
комітету дедалі частіше надходять листи, де люди ставлять запитання: а
навіщо нам потрібна така незалежність, від якої жити стає дедалі гірше?
Ці настрої ще не домінують, але вони як повзучий динаміт: пошириться —
і вибухне.
А для вивчення життя у народу залишається дедалі менше
можливостей. Стало майже повсюдним твердження, що українська наука перебуває
в сумному стані. З великої кількості академічних і прикладних інститутів
Харкова немає, мабуть, жодного, де за минулі роки не повиїжджали за кордон
вчені. Хто — на постійне місце проживання, хто — працювати за тривалими
контрактами в університетах і наукових центрах Заходу, та й Сходу. З одного
тільки Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук України
виїхало близько ста докторів і кандидатів наук. Фахівці-прикладники з проектних
інститутів, які знають, як плавити сталь і будувати заводи, змушені шукати
заробіток у невеликих фірмах і навіть на базарах. Керівництво інститутів
промишляє здачею своїх приміщень в оренду... Неначе війна пронеслась над
нашою наукою.
Водночас діюча влада не хоче вчитися. Нехтування науковими
знаннями — зараза, яка розноситься досить швидко. Можновладці ще не хвастають:
«Ми університетів не кінчали!», — але скоро це може стати предметом гордості.
Адже найстрашніше зло — неук при посаді, підкреслив Євген Марчук. Ми взагалі
переживаємо нашестя дилетантів. Непрофесіоналізм і аматорство стали бичем
України.
Паралельно йде дискредитація серйозної науки. Євген Марчук
зауважив, що знає кілька соціологічних центрів, які включені у виборчу
кампанію діючого Президента. Це вже не наукові, а пропагандистські організації,
шкоду від яких важко порахувати: вони працюють «під науку». Теж велика
суспільна проблема: чому дослідники стають у лакейську позу? Я попросив
прокоментувати це висловлювання голови міського товариства «Філософська
освіта», професора, доктора філософських наук Олександра КРИВУЛЮ.
— Це правда. На жаль, у науці, як і в усьому суспільстві,
теж є заангажовані люди. Навряд чи знайдеться більш дієвий механізм опору
«соціальному замовленню», аніж совість самого вченого. Справжній дослідник
звертає увагу на мову фактів, а не на замовлення. Але наука і мораль на
голому місці не ростуть. Євген Кирилович цілком має рацію, коли говорить
про те, що майбутня влада має спиратися на добротну аналітичну науку для
прийняття вірних рішень. Так, це дорого, дослідження вимагають значних
коштів, тим більше, що їх треба витрачати тільки на справжні знання.
Я і раніше був знайомий з Євгеном Марчуком. Розмовляли
з ним. Він захотів зустрітися з філософами. І з’явився перед нами як політик,
народний депутат, який чудово знає ситуацію у всіх сферах соціального життя
України. Марчук сам вчений, кандидат юридичних наук, але при цьому готовий
вчитися і далі. Він закликає всіх державних діячів брати не власним життєвим
досвідом, а добротною наукою.
Єлизавета ПОДОЛЬСЬКА, доктор соціологічних наук, професор:
— Мене підкуповує, що Євген Марчук, говорячи про проблеми,
не «наїжджає» на існуючу владу, а показує позитивні її моменти або намагається
пояснити об’єктивні труднощі. Є люди, які стверджують, що у жовтні не треба
нічого міняти, бо нова команда, мовляв, знову почне грабувати народ. Але
Євген Кирилович мудрий і визнаний політик. Це не тимчасова людина. Він
знає, як вивести Україну з кризи, і зуміє це зробити. Окрім того, у нього
великий консолідуючий дар. Це для нас особливо важливо, бо головне багатство,
яке ми маємо зараз, полягає в тому, що ми не воюємо. Загалом, якщо Євген
Марчук стане кандидатом у президенти України, ми з чоловіком будемо голосувати
за нього.
