— Мені не страшно залишатися на самоті, я люблю тишу, в
якій думки неначе матеріалізуються і заповнюють простір темної кімнати.
Я іноді думаю: як мало треба для щастя — кілька годин мовчазного спокою,
рівномірне цокання старого годинника та думка про те, що попереду ціле
життя — божевільно-цікаво-захоплююче. Людина завжди має вибір: скурвитися
чи стати Особистістю. Вона сама будує свою Долю. Повільно, цеглинка за
цеглинкою...
Наприклад, зараз я зрозуміла, що якийсь етап мною пройдено
й треба рухатися далі. Можливо, мені потрібен досвідчений викладач, який
би підказав якісь нові «фішки»: володіння голосом, органічна поведінка
не лише в кадрі, але й, скажімо, на сцені. Мені починає здаватися, що це
не так уже й добре — так сильно відрізнятися на екрані від тієї, якою я
є в житті. Я бачу в цьому якийсь дисонанс. Треба вивести назовні мою внутрішню
органіку, щоб зникла дисгармонія в моєму образі в житті та на екрані. Раніше
я сприймала це як гру: в житті я така, а в телевізорі — інша. Але тепер
мені самій буває важко визначити, де ж я справжня. І я відчуваю, що поступово
приходжу до того образу, що на екрані. Я стаю спокійнішою, врівноваженішою,
і дедалі рідше сприймаю світ як гру чи розвагу. Більше за все боюся зупинитися,
тому що, здається, після цього почнеться вже деградація.
— Йде пошук чого — з точки зору професійної?
— Я глибину шукаю, я в собі копирсаюся.
— А як можна шукати глибину в інформації, яка є щоденним,
стрімким потоком?
— У тому ж і проблема, що цей потік затягує тебе. І ти
мчиш у ньому без зупинки: новини, новини, новини. І наступає певний момент,
коли розумієш, що біжиш замкненим колом. Новини — це підступна річ. У щоденному
потоці інформації існує реальна загроза забути про людину, ту саму, заради
якої ми повинні працювати. Дуже легко можна перетворитися на циніка, для
якого трагедія з великим числом жертв означає лише новину номер один. Дуже
важливо не розучитися співпереживати, в іншому випадкові новини втрачають
своє обличчя, автора, перетворюючись на сухий набір інформації, а світ
ти починаєш сприймати через зведення інформаційних агенцій. Хочеться об'ємності
— і для цього треба частіше виходити зі студії, «йти в народ», робити журналістські
сюжети. Дуже хочеться вчитися далі — удосконалюватися як журналіст. Це
мій багаж, мої знання, і чим більше я знатиму й розумітиму, тим більше
цінуватиму себе.
— До речі, про навчання. Цього року ти закінчуєш Києво-Могилянську
Академію?
— Так, і розпочинаю писати бакалаврську роботу. Я вже вибрала
тему — «Міфотворення в сучасному телебаченні».
— Тебе не бентежить, що слово «міф» у нашому сприйнятті
має негативне забарвлення?
— Адже це не зовсім справедливо. Здавна міф мав позитивну
наповненість для людини. Ще з архаїчних часів людина не могла жити, не
створивши собі міфу. У Стародавній Греції, наприклад, були роди, що виводили
свій родовід від Зевса, що знадив колись пра-пра-бабусю. Це була казка,
що допомагає існувати й виживати в такому незрозумілому, величезному світі.
Інша річ, що казки бувають хороші й погані. Дійсно, міф — дуже зручна зброя
для маніпуляції свідомістю, тому що не потребує наукового обгрунтування,
а лише віри. Тому, коли засоби масової інформації починають дружно творити
якийсь міф, дуже скоро для рядового споживача інформації він стає непорушною
реальністю. Це дуже жорстока гра, здатна відкинути суспільство далеко назад.
— А як людині, яка з екрана може переконувати мільйони
глядачів, утриматися від спокуси пограти в цю гру?
— Я завжди пам'ятаю, що існує конкретний факт, про який
я говорю й моя особиста відповідальність за кожне вимовлене з екрана слово.
— Чи завжди ти вільна у доборі інформації?
— Слава Богу, я вільна! Ведучий «Вікон» говорить те, що
вважає за потрібне, ніхто не стоїть над нами й не роздає вказівки.
— А як відбувається верстка програми?
— Я приходжу в News-room, там сидить наш шеф-редактор Андрій
Квятковський — найунікальніша людина, для якої не існує понять «відпочинок»,
«обід». Я підходжу до нього й питаю: «Чим сьогодні народ лякати будемо?».
Він, іноді щоправда, відповідає: «Сьогодні лякати немає чим, будемо радувати».
Ми сідаємо й починаємо думати, верстку вистроювати, щоправда, попередню.
Іноді не знаєш до останньої хвилини, що саме піде в ефір, усе вирішується
оперативно, на ходу. Я такі моменти дуже люблю — відчувається, що працюєш
у новинах.
— Що ти відчуваєш, коли відпрацьовуєш останній вечірній
ефір?
— Звичайно відразу починаю займатися самобичуванням: думаю
про те, що було погано, які проколи трапилися. А вже потім повертаюся до
того, чим жила до ефіру. Адже, як і в усіх нормальних людей, у мене, звичайно
ж, є будні, проблеми, іноді хвороби, депресія, але коли починається ефір,
все це зникає. Коли я в ефірі — почуваю себе так, неначе на якусь мить
отримую ключі від раю. Прямий ефір — як відкритий космос, коли немає замкненого
простору, стін, що тиснуть. Відчуваєш грандіозний приплив енергії, забуваєш
про все зайве й розумієш, яке це неземне задоволення — нести людям новини.
