Загалом, якщо спробувати обійтися без стандартної моралі
«гуртом і батька добре бити», яка вінчає будь-який подібний фільм, — весь
сюжетний розклад нагадує таку собі помісь «Семи самураїв» і «Трьох амігос».
Однак хороші в будь-якому випадку перемагають. Щоб хороші і виглядали по-хорошому,
творці фільму навіть спеціально запрошували в студію людей, які страждають
на патологічну боязнь комах, і всю роботу над персонажами звіряли з реакцією
цих «консультантів». Утім, значення цієї історії, як і будь-якої розповіді
про важкі пологи, не варто перебільшувати. Просто вигляд численних комах
у фільмі — це знак фірмового діснеївського стилю, коли будь-яка мультитварюка
максимально своїм виглядом і пластикою наближена до вигляду дитини років
шести-десяти. Сарана, до речі, на цьому фоні виглядає як уже тринадцяти-чотирнадцятирічні
головорізи. Проте найбільш прикольна компанія в цьому дуже веселому світі
— це самі жуки-циркачі: кожний зі своїм особливим характером. Типчики дуже
оригінальні і такі, що запам’ятовуються. Власне, саме ця артистична компанія,
з її безглуздими пригодами і забавними хохмами — справжня окраса фільму.
Тільки вони, мабуть, і компенсують банальну, до болю в зубах, істину стосовно
чесної праці і загального прагнення до мети, яка так і проглядає майже
в кожному кадрі.
Утім, це все — легке буркотіння дорослого дядечка. Дітям
подобається. У цьому легко було пересвідчитися на прем’єрі в «Кінопалаці».
Хоча, реготали і захоплено витріщалися в екран не тільки діти, але й дорослі.
І автор цих рядків — у тому числі.
