Не треба доводити, що час, в який ми живемо, вже приніс і ще принесе чимало потрясінь і паніки до лав трудящих. На жаль, ці процеси у нас поки що не досліджуються й не прогнозуються, тому всі зміни відбуваються в основному стихійно. Ми вже пережили масовий вихід кваліфікованих працівників на ринки. Минулого року почався процес звільнень бюджетних службовців, що нараховують, якщо вірити офіційній статистиці, понад 14 млн осіб (половина всіх працездатних). Що чекає населення в майбутньому? Точно нам обіцяно лише безробіття.
Однак сказати, що держава ніяк не впливає на трудові процеси, було б невірно. Фонтан законопроектів, котрі регулюють оплату праці — вірний доказ цього. Але раніше, ніж познайомиться з деякими законодавчими ініціативами, звернімося до свіжої «зарплатної» статистики. За 12 місяців минулого року індекс реальної заробітної платні становив 87% до рівня 1997 року. Номінально платня виросла на 5,6%, а в доларовому еквіваленті скоротилася на 58%. На кінець року середня зарплатня становила 176 грн. Більше за все нараховували грошей у газовій промисловості, на атомних електростанціях, в нафтодобуванні та нафтопереробці — від 411 до 449 грн. Щоправда, в цих же галузях намітилося й зростання невиплаченої зарплатні: у газовиків зростання заборгованості в 7,9 рази, в нафтодобуванні — в 3,7 рази. Загалом у країні борг з виплати заробітної платні на 10 грудня становив 6,7 млрд. грн, з них 21% — заборгованість за минулий рік і 10% — тільки за листопад. Приріст заборгованості минулого року становив майже 30%.
Зрозуміло, що такі величезні розміри заборгованості в оплаті праці не можуть залишити байдужими нікого, тим більше захисників трудящих, котрі працюють в уряді і Верховній Раді і вчасно одержують зарплатню. Дійсно, запропонований законопроект про внесення змін до закону «Про оплату праці» формально спрямований проти зростання заборгованості. Ним, зокрема, передбачено пов’язати розмір компенсацій за невчасну оплату праці з розміром облікової ставки Нацбанку (зараз компенсація розраховується відповідно до індексу зростання споживчих цін).
Але спершу розберімося ж, чому підприємства не платять грошей своїм працівникам, а вже потім з’ясуймо, чи підштовхне їх до скорочення боргів новий порядок розрахунку компенсацій. Аналітики Координаційно-експертного центру об’єднань підприємців України вказують на такі причини практики оплати праці. По-перше, це неефективне управління підприємством, оскільки ефективність, за визначенням, не сумісна з невиплатою зарплатні.
По-друге, високе оподаткування зарплатні і можливість уникати його, використовуючи схеми тіньових розрахунків. Ось одна з них. Сума, призначена для оплати праці, перераховується на рахунок фіктивної фірми з формулюванням: «За виконані роботи згідно з договором з ПДВ 20%». Фірма-одержувач переводить на готівку ці кошти, залишаючи в себе 10%. Фірма-платник віднімає ПДВ, тим самим зменшуючи свої податкові зобов’язання за ПДВ, і одночасно скорочує свій прибуток або до нуля, або до збитків (і не платить податок на прибуток). При цьому вартість уникнення від податків у 10% значно менша офіційного оподаткування. Використання такої схеми працівникові також вигідне, оскільки він, отримуючи «чорну готівку», не платить прибутковий податок.
Третя причина — в незбалансованій протекціоністській політиці щодо збиткових підприємств і галузей. Збереження робочих місць будь-якою ціною призводить до того, що зарплатня перестає грати роль винагороди за працю. Вона стає інструментом тиску на органи виконавчої влади з тим, щоб зберегти й підтримати збиткові підприємства (що часто прикривають прибутковий тіньовий бізнес).
Здавалося б, якщо директори ігнорують право працівників отримувати зарплатню, то ті дружними шерегами повинні звертатися до суду з позовами про визнання банкрутів банкрутами. Але працівники цього також не роблять. Чому? Очевидно, для більшості з них зарплатня перестала бути основним джерелом прибутку. Для тих же, хто продовжує «багатiти думкою», наш найгуманніший у світі суд — також не панацея. По-перше, ухвали суду можуть прийматися, але не виконуватися через недосконалість процедур реорганізації підприємств. Якщо по-простому, то до зарплат звичайно справа навіть не доходить: гроші закінчуються набагато раніше. А по-друге, визнання підприємства банкрутом бояться й потенційні позивачі: вони по-старому вважають, що банкрутство — це ліквідація їх робочих місць. Хоч, насправді, мова йде лише про заміну власника-працедавця.
Отже, в цій ситуації немає сенсу обговорювати механізми компенсації несплачених зарплат. За умов спаду виробництва й падіння продуктивності праці, що триває у більшості підприємств, немає економічних передумов для погашення боргів за рахунок додаткових коштів. Тим більше, що тіньова економіка забезпечить їх більш ефективне використання.
Як вважають аналітики Координаційно-експертного центру об’єднань підприємців України, єдиною причиною появи пропозицій щодо вдосконалення механізму компенсацій є дві обставини. З одного боку, вже продекларовано зобов’язання погасити заборгованість з виплати зарплатні до середини 1999 р., і всі чекають на емісію з цією метою, законопроект, своєю чергою, прокладає для неї дорогу. З іншого боку, поява законопроекту ідеологічно демонструє для найманих працівників марну надію на підвищення компенсації за несплачену зарплатню. Щоправда, не виключено, що ініціатори законопроекту переслідували ще пару цілей. По-перше, вони хочуть зняти соціальне напруження в середовищі робітників і внести розкол в робочий рух. Іншими словами поява законопроекту, ймовірно, зніме напругу боротьби й виступить своєрідною «п’ятою колоною» в робітничому русі. По-друге, розробники поправок прагнуть продемонструвати в своїй особі «послідовних і непримиренних» борців за інтереси робітничого класу. Що, з погляду іміджевої стратегії, є абсолютно бездарне рішення. Бо такому іміджеві ніхто не вірить!
