Новий ведучий «7 днів» Ігор Сторожук не менш старанно штопав білими нитками репутацію нашої влади, грунтовно в енний раз підмочену в Давосі й у Києві у зв’язку з недавньою місією МВФ. Але... Сергій Доренко, відкинувши всі поняття про пристойність не тільки моральну, а й професійну (як відомо, навіть за часів радянського тоталітаризму будь-яка офіційна деза мала бути ретельно «мотивованою»), однак, суворо дотримується свого іміджу «правдолюбця» і «ланцюгового пса демократії». Він точний у виборі засобів психологічного тиску на глядача. Він різкий і іронічний, він до кінця грає роль «сильного мужика», у якого всі ці політичні діячі «в кулаку»...
Ігор же Сторожук дебютував у стилі тієї самої аморфної та амебоподібної «Злагоди», про яку він так зворушливо поширювався на початку програми. Замість виразного і компетентного аналізу аж ніяк не прохідних подій, які відбулися за тиждень, які дають дуже точну уяву про місце України у світовій геополітиці та про вітчизняну економічну стагнацію, з вуст ведучого текла солодка патока ні про що. У програмі, що тривала майже годину, був мінімум інформації та мінімум аналізу, мінімум думок професіоналів-експертів. Зате кумедною була, наприклад, поквапливість, iз якою Ігор Сторожук «зам’яв» кінцівку з давосського репортажу журналіста Євгена Глібовицького, де останній вельми жорстко висловився про ефективність діяльності української влади після чергових «накачок» у європейських організаціях. Ігор Сторожук у студії одразу ж поспішив розбавити нотку песимізму колеги: мовляв, українська делегація повернулася з Давосу задоволеною, до нас виявили цікавість і т.д. Ех, нудьга... Вадим Долганов зробив би це набагато цікавішим, і вже явно не тремтливим голосом.
Так, заангажованість Вадима Опанасовича не викликала сумнівів, його викривальний стосовно ворогів пана Кучми пафос був невгамовний. Але принаймні Вадим Опанасович був професіонально досвідчений, він знав предмет, перебував усередині інформаційно-політичного простору, й розумів, що і в ім’я чого говорить. До того ж «7 днів» завжди були сильні соціальними сюжетами, не прикрашеними і правдивими. У програмі ж Сторожука «соціальна тематика» була «закрита» відверто ніяким репортажем зі студентського гуртожитку, в якому молодь розповіла, що всі негаразди їм допомагає долати дружба й усмішка. Таким знайомим, ностальгічним подуло... «С голубого ручейка начинается река»... І відразу стало все на свої місця: цей одноманітний крупний план ведучого, багатослівність коментарів при незначності фактів, сусальні манери господаря студії... Є всі підстави називати час, в якому ми всі в Україні нині живемо, епохою нью-застою. От і в головну політичну програму країни повертається, здається, щось до болю знайоме. Як-то кажуть, який час, такий витій.
А от «Погляд у світ» Тараса Аврахова (УТ-1) продемонстрував, що іноді прислів’я «перший млинець глевкий» збувається. Другий випуск програми виявився максимально професійним, компетентним і добротним. По-перше, практично в кожному сюжеті були спроби розглянути ситуацію у безлічі взаємозв’язків різних причин — наслідків — фактів. По-друге, кожна подія у світі подавалася крізь призму чи то інтересів України, чи то його можливих наслідків для нас, чи то з оцінками наших експертів. І цим «Погляд у світ» вигідно різнився від конкурента-двійника «Вікна у світ» (СТБ). У останньому Євген Федченко з колегами ніде не провели лінію України, не мотивували, а з чого б то взагалі вітчизняному обивателю може бути цікавою, скажімо, «бананова війна» за ринки збуту між Європою та США чи проблеми Східного Тимору, який бореться за свою незалежність. Тим часом аналогій з ситуацією в рідній державі ці теми давали більш аніж достатньо. На жаль, Євген Федченко обрав шлях відсторонено-маргінального екскурсу, тим самим позбавивши передачу і надії на зацікавлений глядацький відгук.
Цікавий мікст склали цього телетижня «Обліччя світу» («Інтер») і «Монологи» («1+1»), котрі йшли в один день устик один за одним. Олександр Ткаченко розмовляв з Ернстом Неізвєстним — там, у Штатах. Анатолій Борсюк — з Віталієм Вульфом, тут, у Москві. Саме «тут» — бо Москву в цьому випадку можна розглядати як збірний образ всієї пострадянської дійсності слов’янських країн, їхніх ментальних і духовних основ. Адже в обох програмах головною темою став ніби порівняльний аналіз: а як — там, а як — тут. У бесіді з Ернстом Неізвєстним це сплило на рівні роздумів про творчу свободу митця — за тоталітаризму і в умовах вільного ринку, який виявляється куди більш жорстким цензором, аніж усі ідеологічні структури разом узяті. З Віталієм Вульфом все почалося зі звичного для сьогоднішнього інтелігента «ниття» Анатолія Борсюка про те, як нам усім тяжко жити, як багато жебраків у нас і т.д. і т.п.. На що Віталій Вульф став з піною біля рота викривати гниле західне суспільство. У Олександра Ткаченка це була, як на мене, одна з кращих програм, оскільки з героєм своїм вони говорили про зрозумілі і близькі обом речі: нашого інтелігента завжди хвилює неможливість здійснитися всій широті своєї геніальності й душі. А з іншого боку, енергійні люди вміють пристосуватися до всього. Для Анатолія ж Борсюка це було, напевно, одне з найбільш складних інтерв’ю за весь час «Монологів», іноді навіть до глядацької незручності за те, як він настирливо «підставляється» під майже грубість Вульфа, своїм буркотінням викликаючи у останнього чергові напади лютого патріотизму. А в результаті все одно виявилося, що от є до останнього кадру продумані «Обличчя світу», де завжди все гладесенько-рівнесенько, де кожному слову героя знайдена своя ніша і авторський коментар підпирає, мов будівельне риштування, безпосередній діалог О. Ткаченка з візаві, де монтаж прибирає всі паузи і непорозуміння, які напевно трапляються в конкретній ситуації інтерв’ю. І є зроблені в стилістиці «непричесаності», ситуативності, «Монологи», де, навпаки, монтаж — підкреслено мінімальний, і практично відсутній авторський коментар не згладжує ніякі кути, і розмова йде мов би як складеться, як заспівається. І в результаті супервилизані «Обличчя світу» поступаються «Монологам» силою суто емоційного, на рівні відчуттів, впливу на глядача. Все одно виявляється, що жодні авторсько-журналістські витребеньки не бувають на ТБ цікавішими за живу, «натуральну», розмову «по душах» людини з людиною. У ТБ безпосередність людської реакції та народження думки не менш значуща, аніж безпосередність присутності камери прямо на місці події. А інакше все вихолощене, вбите, знівечене. Це я вже про «Ексклюзив» Ірини Рудіної на телеканалі «Київ». Я розумію, що журналіст — також людина, і її душа також жадає самовираження. Але, погодьтеся, щоб цілком милу, дуже щиру (з боку героїні), невигадливу бесіду з Ольгою Остроумовою постійно переривати якимись велеречивими і неоригінальними загальними міркуваннями журналістки (віршами, цитатами) на деяких абстрактних відеокадрах, потрібні особливі підстави. Яких явно не було. У бесіді зі співачкою Ліндою повторилося майже те ж саме: послухати недурну, судячи з усього, співачку нам дали зовсім трішки — зате не заважали «по-крупному» самовисловитися журналістці. Не покидало враження, що «зірки» служать лише початковим матеріалом для журналістських екзерсисів.
Або, наприклад, у сюжеті програми «Не все так погано у нашому домі» (УТ-1) з села Терпіння Запорізької області не більше хвилини говорять самі сільські жителі, а решту часу на відеосценках сільського побуту Людмила Лисенко передає нам своє розуміння їхнього життя, підверстуючи його (життя) під потрібну їй тему. Думаєш як глядач при цьому про одне: та це ж напевно було відрядження, та це ж наше убоге державне ТБ сплатило відрядження, як мінімум, оператору, кореспонденту, режисеру. Та це ж... Не простіше (і не дешевше) було б тій же Людмилі Лисенко поділитися своїми прозріннями просто у студії, на тлі, скажімо, фотографій з провінції — якщо потрібен оживляж? Ефект, я вас запевняю, був би той же, адже й реальне село було в програмі використано лише як театральна декорація! На жаль, за журналістським самозахопленням (наша загальна біда) ми іноді забуваємо про основне, взагалі-то, призначення нашої професії — бути трансляторами голосу народу — живого, реального, багатогранного.
Проте ступінь впливу конкретних журналістів на ситуацію в нашому телебаченні, звісно ж, великий, але система координат закладається все ж державними і законодавчими органами країни. З четвертої спроби у Верховній Раді цього тижня, нарешті, відбувся звіт Нацради з питань ТБ і РМ. Думається, тон виступу навіть самого Віктора Петренка, який завжди вважався людиною Президента, не кажучи вже про співдоповідь голови профільного комітету ВР соціаліста Івана Чижа, значною мірою визначили, напевне, нещодавні зауваження комісії Європейського Союзу про наявність в Україні політичної цензури, узурпації контролю над ЗМІ однією гілкою влади — виконавчою. Підіймалися в залі питання і про хід перевірки компетентними органами діяльності попереднього керівництва НТКУ, до якого, за повідомленнями преси, є серйозні запитання і по використанню державних коштів, і по зловживанню службовим становищем тощо (що відображено й у відповідному депутатському запиті). У багатьох депутатських виступах, нарівні з визнанням безумовних позитивних зсувів у нашому ефірі, говорилося і про непрозорість механізму ліцензування телерадіокомпаній, і про посилення тиску політичних владних органiв на теле- та радіоструктури. ВР визнала роботу Нацради незадовiльною. Чи зміниться щось у нашому інформаційному просторі після чергової спроби привести вітчизняне телебачення та радіо у відповідність з цивілізованими нормами? Якщо ні — то, можна не сумніватися, на нас усіх чекає найближчим часом морок пропаганди і компромату на всіх телеканалах країни — виходячи з реальної «карти» їхньої залежності від «політичних дахів», з яких усі солідні вже давно прибрані до рук правлячого режиму.
