Лідія Якимівна Сіренко, доктор біологічних наук, професор:
— Головна причина катастрофічного стану Дніпра — це безнадійне
старіння очисних споруд на підприємствах. Вони й без того вже давно не
могли подужати свої стоки, а нинішня економічна ситуація і як наслідок
— висока вартість електроенергії та нестача комплектуючих — ще більш посилюють
цей негативний процес.
І навіть попри те, що більшість підприємств нині майже
не працює, в дніпровській воді спостерігається підвищення вмісту багатьох
важких забруднюючих речовин, у тому числі й токсинів.
Ситуація гіршатиме й далі. Тим більше, що до традиційних
забруднювачів нині додалися ще й сильнодіючі синтетичні миючі засоби, що
їх фактично не затримує вітчизняне очисне обладнання. Освоєння ж передових
технологій очищення та будівництво нових очисних споруд коштуватиме мільярди.
Крім того, внаслідок узаконеного правила нічних скидів
стічних вод, зараз усе, що потрапляє протягом доби на очисні споруди водозаборів,
уночі, після умовного відомчого контролю, знову ж скидається в річку.
— А який вплив на загальний екологічний стан річки справила
аварія на Чорнобильській АЕС?
— Деяке підвищення рівня радіоактивних домішок у воді,
звичайно, неминуче. Але, на наше щастя, основну частину радіоактивних речовин,
які після аварії посунули з Прип’яті вниз за течією — прийняло на себе
Київське водосховище. Воно ж забрало і весь свинець, цинк, а також спеціальні
поверхово-активні речовини, що використовувалися свого часу для дезактивації
техніки і споруд.
— Виходить, що Київське водосховище зіграло тут рятівну
роль?
— Звичайно! Водосховища більше допомагають підтримувати
життя в річці, ніж навпаки. Адже це вони головним чином розбавляють і поглинають
більшість забруднюючих речовин, сприяючи процесові самоочищення. Крім того,
сховища акумулюють річні запаси води. А без цього великим промисловим містам,
у тому числі й Києву — довелося б сісти на жорсткий водний пайок. І альтернативний
спосіб водопостачання міст поки що не знайдений.
— А як же відомі висловлювання перших осіб столичної держадміністрації
про переведення Києва на Деснянський водозабір або навіть повністю на артезіанську
воду?
— 1986 року, після аварії на Чорнобильській АЕС, Київ уже
намагались перевести на деснянську воду. Як наслідок — запасів Десни вистачило
не більш ніж на 1,5—2 місяці. Ну, а підземні водні горизонти можуть виснажитися
ще швидше.
— Що ж, виходить, що у нас зовсім немає альтернативи?
— Є тільки один шлях — термінові заходи до порятунку Дніпра.
А це, в свою чергу, нерозривно пов’язано з упровадженням новітніх, передових
технологій очищення стоків.
Вода забруднюється, виникає дефіцит біогенних елементів,
насамперед фосфору й азоту. А це сповільнює зростання планктонних водоростей
— основних виробників кисню. Натомість потреба води в кисні, який сприяє
процесам її самоочищення, зростає прямопропорційно до збільшення забрудненості
стоків.
Як бачимо, коло замкнулося. Весь бруд, який ми скидаємо
в річку, врешті-решт повертається до нашої склянки.
Те, що річка гине — видно зараз уже і неозброєним оком.
Адже в її водах не виживають навіть синьо-зелені водорості, котрі, як відомо,
дуже живучі, якщо вони і вмирають, то останніми.
— Але річку ще можна врятувати?
— Можна. І навіть не треба винаходити велосипед. Пригадаємо
хоч би Рейн. У 70-ті роки це була найбрудніша річка в Європі. Сьогодні
ж Рейн — одне з найблагополучніших водоймищ у світі.
Нині більшість європейських країн перейшла до затвердженого
законодавчо розташування водозаборів підприємств нижче (за течією річки)
за рівень власних скидів. Ну, а тут уже треба думати і вибирати: здоров’я
ріки, від якої залежить благополуччя всієї країни, або ж «брудна» робота
кількох підприємств, користь від яких вельми сумнівна. Німці свого часу
вибрали перше і, як бачимо, — не помилилися. Перед тією ж дилемою колись
стояли і французи — і також зробили вірні ставки, в результаті врятували
свою Сену.
Наш інститут саме займається розробкою абсолютно нової
технології очищення, яка грунтується на використанні гідробіонтів — живих
організмів, що мешкають у водному середовищі.
Розробки наших учених були репрезентовані на всесвітній
виставці досягнень науки і технологій в Гамбурзі. Багато країн зацікавилися
ними, а деякі вже навіть прийняли на озброєння. Живі організми — так звані
біоіндикатори — також найбільш ефективні й для використання в системах
контролю якості води.
— То що ж, виходить, Захід швидше «клюнув» на розробки
наших учених, ніж власний уряд?
— А що тут дивного? Нині закордон узагалі дуже широко використовує
наш науковий потенціал. Власне, завдяки зарубіжним відрядженням більшість
наших вітчизняних учених ще якось і виживає. Наприклад, я сама працювала
в Німеччині та Франції, на Великих озерах у США, а також в Англії та Японії.
Звичайно, використовують там нашого брата на повну силу. І платять, природно,
значно менше, ніж своїм фахівцям.
Сьогодні ми фактично отримуємо кошти тільки на погашення
заборгованості по зарплаті співробітникам інституту та й то нерегулярно.
Дослідницькі кораблі стоять, наукові співробітники працюють за неповним
графіком, багато хто взагалі у вимушеній відпустці. Загалом, тепер ми не
можемо вже навіть кваліфіковано контролювати стан води в річці, не кажучи
вже про якісь серйозні наукові дослідження.
— Чим же за такого стану справ доводиться займатися вченим?
— Як я вже сказала, виручають зарубіжні колеги, які охоче
залучають наших співробітників до спільної роботи. А крім того, доводиться
працювати на комерсантів. Нещодавно на основі тих-таки гідробіонтів наші
вчені розробили нову, високоефективну мазь антимікробної та протизапальної
дії — Альгофін. Щоправда, досі за її розробку ми не отримали ні копійки.
З комерсантами ж теж треба вміти працювати.
— А як же бути з Дніпром? Невже спокійно спостерігатимемо,
як гине річка?
— Гадаю, що коли від явних ознак екологічної кризи на річці
вже не можна буде просто відмахнутися — пригадають, нарешті, і про нас,
як це було, наприклад, у чорнобильський рік. Головне — щоб не було дуже
пізно!..
