— Тамаро, як вас зустріли за рубежем і чи можна вважати нову шоу-програму «Сильніше кохайте» видатним поверненням додому?
— Перед моєю родиною стояло одне питання: «Як жити далі?» П’ять років тому в Грузії фактично йшла громадянська війна. Я думала не про себе, а про сина. Спасибі друзям, простягнули руку допомоги. Багато гастролювала в Америці, Франції, Канаді, Ізраїлі. Не вважаю, що цей час минув даремно як для творчості, так і для надбання життєвого досвіду.
Ясна річ, за кордоном нас ніхто не чекає. Iз грузинським і російським репертуаром далеко не підеш. Співати тільки для «наших» — штучно звужувати рамки глядачів. Без англо-французького репертуару зібрати повні зали неможливо. Проте на кожному своєму концерті я виконувала пісні моєї Батьківщини.
Домом для артиста є сцена. Сьогодні розширилася географія моєї гастрольно-концертної діяльності, і, сподіваюся, більше таких тривалих пауз у зустрічах із нашим глядачем не буде. Поки що в Америці син навчається в школі, а доглядає його моя мама. У Грузії залишилися бабуся і брат, я кочую між ними. Моя адреса не будинок і не вулиця, а номер у готелі й афіша, яка повідомляє про концерт.
— На московському концерті в залі «Росія» були розкішні декорації Краснова, у повному складі ваші музиканти, а на київському — чорнi куліси, рояль і «мінусова фонограма»... Фінансові труднощі?
— Радше не фінансові, а технічні. Кордони між нашими країнами додають безліч проблем: то реквізит застряв на митниці, то не встигли змонтувати сцену. Та весь цей головний біль не такий страшний. Гірше інше: мої музиканти підписали контракти й також виступають у різних країнах. Не завжди наші концертні графіки збігаються. Проте ми разом працюємо понад 15 років і набирати нову команду не хочу. Краще бути чесною перед публікою. Я обіцяю, що незабаром приїду з новою програмою, покажу спектакль із декораціями, костюмами, танцювальними номерами.
— Як вам працюється з Мішелем Леграном? Які людські риси в ньому подобаються, а які ні?
— Він мені здається великою дитиною. Дуже емоційний. Вважає, що в композитора не повинно бути одномоментного натхнення. Найсумнішу музику «Шербурзькі парасольки» написав у найвеселіші моменти життя. Він не уявляє жодного дня без того, аби щось не написати. Не полюбляє лестощі, не страждає на нарцисизм. Для 63-річного Леграна творчість — сенс життя.
Мішель зробив аранжування 20 пісень для Едіт Піаф, багато працював із Мірей Матьє, написав декілька творів і для мене. Ми разом iз ним виступали в найпрестижніших залах Франції, Канади, Америки. На першому нашому концерті в мене від хвилювання пропав голос, вилетіли з голови всі іноземні слова. Легран помітив, що зі мною щось недобре коїться. Підійшов, узяв за руки і просто зігрівав їх своїм диханням. Ви не повірите, знервованість минула й увесь виступ ми провели на підйомі. У залі були не ностальгуючі за моїми піснями емігранти, а респектабельна публіка. Вона не просто аплодувала, а кричала: «Браво!»
— Чи є у вас мовні проблеми?
— Співаю без акценту, вільно розмовляю французькою, англійською й італійською, а думаю досі грузинською і російською. Спілкуючись іноземною мовою, я відчуваю дискомфорт, намагаюся підбирати якнайпростіші фрази.
— Чи влаштовує вас американська система освіти й чи займається син музикою?
— Олександру 13 років. Вік перехідний, однак особливих проблем у вихованні з ним немає. Нині він шукає власне «Я». Не можу сказати, що в захопленні від американської школи. Наша система освіти дає фундаментальніші знання, але раціоналізму в американців не відняти. У них сильніша спеціалізація, діти з пелюшок уміють користуватися комп’ютером. Не думаю, що Саша стане музикантом. За його словами, займається винятково заради мене, розуміючи, що син Тамари Гвердцителі не може бути музично неосвіченою людиною.
— Раніше у ваших костюмах переважав чорний колір, а тепер з’явилася яскрава гама...
— Для мене життя знову набуло барв — стало яскравішим і веселішим.
— Юрій Рибчинський у кожному своєму інтерв’ю підкреслює, що ви — найулюбленіша його співачка. Чи є у вас улюблені автори?
— У поезії кращими з найкращих вважаю Йосипа Мандельштама й Марину Цвєтаєву. У новій програмі звучать їхні твори на мою музику. Дуже люблю музику Мішеля Леграна. Авторами-улюбленцями можна назвати Геннадія Татарченка і Юрія Рибчинського. «Не ревнуй мене до Парижа», «Чіо-чіо-сан», «Віват, Король!» і багато інших пісень вони написали спеціально для мене. З роками в репертуарі з’являються нові твори, та глядачі на кожному концерті просять виконати саме пісні Гени та Юри. І я співаю їх із величезним задоволенням.
