Розпещений 7-ма роками проживання в незалежній європейській
державі Україна, я вже звик до того, що не мені вказують, куди їхати, а
я вибираю, куди мені за свої ж гроші відправитися відпочивати. Щоправда,
маючи багатий досвід літнього відпочинку, я нічого не розумів у зимовому.
Всі мої уявлення про гірськолижні курорти обмежувалися переглядом по телевізору
змагань із гірськолижного спуску і фрагментами з фільмів про Джеймса Бонда,
в яких агент 007 розважається з красунями на фоні гір, сонця, снігу й терористів.
Час від часу, відволікаючись від красунь і терористів, Бонд набирав у свої
англійські груди гірське повітря і мрійно закочував очі.
Тому я насупився і тоном бувалого завойовника Альп зажадав
оголосити весь список.
— Ще є путівки в пансіонат «Синя гора», — чесно відповів
турагент. — Але, по-перше, там немає гори, а, по-друге, він знаходиться
чортзна-де. А в «Гуті» — повітря, сонце, гори, сніг! — і агент так мрійливо
закотив очі, що я не став наполягати на наявності терористів і погодився
на «Гуту».
Багато хто думає, що зимовий відпочинок у горах починається
з моменту придбання путівки. Нічого подібного! Він починається з пошуку
гірських лиж, кріплень і черевиків. Оскільки все це досить дорого для середнього
жителя зазначеної вище європейської держави, спорядження шукають і збирають
по родичах, знайомих і знайомих знайомих. Клятвено пообіцявши повернути
все в повній цілості і, крім цього, наточити лижі, я пер величезний важкий
чохол через пів-Києва, похмуро роздумуючи, як, власне кажучи, треба точити
ці лижі і чи не підійде для цієї мети брусок, на якому я гострю кухонні
ножі.
30-го і 31-го грудня я був зайнятий діставанням квитків
до Івано-Франківська. І те, що Новий рік я зустрічав усе-таки за святковим
столом, а не в черзі до залізничних кас, я решту свого життя сприйматиму
як Божу милість.
У поїзді панувала виключно похмура обстановка. Замість
звичайних знайомств і легкого дорожнього базікання пасажири сиділи мовчки,
міцно притискуючи до себе дорогоцінні лижі й підозріло позираючи один на
одного. Більшість так і просиділа: всю ніч не стуливши очі й ні на хвилину
не випускаючи з рук спорядження, що дорого коштує. Якийсь парубок, щоправда,
не витримав і влігся спати на другій полиці. Але перед цим взув лижні черевики,
міцно-преміцно прив’язав до себе лижі й палиці та закріпив усю цю справу
морським вузлом. Коли ми вивантажилися в Івано-Франківську і йшли привокзальною
площею, то довго ще чули його тоскні крики: «Випустіть мене звідси, випустіть
мене...» Кажуть, що бідолаха поїхав цього ж вечора назад до Києва, так
і не зумівши звільнитися від хитромудрих пут і вибратися з вагона.
Першими в Івано-Франківську приїжджих зустрічають таксисти,
котрим мій низький уклін і повага. У наших туристичних ваучерах значилося:
селище Нова Гута, пансіонат «Гута». Таксист Микола роз’яснив, що, незважаючи
на схожі назви, селище й пансіонат — «це дві великі різниці», як кажуть
в Одесі.
На мої боязкі заперечення: «Мовляв, ваучери заповнювали
в турагентстві, а там справу знають», Микола терпляче пояснив, що турагентствам
вірити не можна. Вражений цим прозрінням, я поцікавився: що ж у такому
разі він думає про журналістів? І дізнався, що, на його думку, ми, журналісти,
на фоні турагентів просто святі люди!
Тільки завдяки Миколі ми потрапили до потрібної нам «Гути»,
де я ще раз пересвідчився у правоті народної мудрості про «правдивість
турагентств»: пансіонат «Синя гора» був розташований за п’ятдесят метрів
від «Гути».
Насамперед приїжджих закріплюють за столом. Це святе! З
часів піонерських таборів і армії залишилося у мені це дивне почуття братства
й товариства із сусідами по столу. Немає в світі міцніших пут, ніж ті,
які зв’язують тих, хто разом снідає, обідає та вечеряє! Відносини між ними
нагадують велику сім’ю, пов’язану круговою порукою. Як зворушливо вони
піклуються один про одного, з яким запалом і мужністю відстоюють право
свого столу на першочергове обслуговування офіціантками. Дружба, що народилася
за обіднім столом, загартована в спільних походах до сауни й поїздках на
екскурсії, зазвичай зв’язує людей на все життя.
До речі, про екскурсії. «Синегорці» організовували автобусні
поїздки до древнього монастиря, на гірськолижні траси Ворохти та до інших
місцевих визначних пам’яток.
«Гута» більше схожа на пансіонат для відпочинку з дітьми.
Це враження посилилося, коли ми з’ясували, що для того, щоб пограти у більярд,
треба питати дозволу в директора. Оскільки ми явно не підходили під визначення
«діти», то стало незручно йти до директора і канючити, відриваючи його
від важливих справ і турбот: «Ну, можна нам пограти в більярд, ну можна...».
Тому переважно ми гуляли мальовничими околицями, пили мінеральну воду,
позбавляючись шлаків в організмі, а увечері йшли до затишного бару, де
із задоволенням знову набирали ці самі шлаки.
Якось, заглянувши після обіду в більярдну, я побачив двох
парубків у спортивних костюмах «Адідас» із товстими золотими ланцюжками
на шиях, які зосереджено ганяли кулі. Очевидно, їм було «не западло» спитати
Дозволу у директора.
Відчуття дитячого табору нас не обдурили. Наступного дня
з Києва на відпочинок до «Гути» прибуло 45 дітлахів. Пансіонат наповнився
дитячим сміхом і дзвінкими дитячими голосами. Дивлячись на щасливі личка
дітей, котрі шубовстаються в басейні, на перегони коридорами, слухаючи
вечорами душевні співи улюбленого ансамблю тінейджерів «Мумій Троль», що
долинають із дискотеки, я мимовільно згадував знаменитий вислів Ранєвської:
«Дорогі діти! Ідіть ви в жопу».
Погода тим часом усе більш нагадувала весну. Сонечко ласкаво
пригрівало, і сніг танув буквально на очах. Дістати лижі, провезти їх через
півкраїни й ні разу навіть не надіти?! Такої ганьби я б не витримав. Тому
з раннього ранку, навантажившись гірськолижною амуніцією й надавши обличчю
відповідного мужнього виразу, я почалапав до підніжжя невеликої гірки.
Йти було важко. Заважали калюжі й в’язкий мокрий сніг навпіл із брудом.
Після тривалих і втомливих пошуків мені таки вдалося виявити 30-метровий
схил, цілком придатний для проведення гірськолижних змагань на найвищому
міжнародному рівні. Трохи бентежила добротна огорожа в самісінькому кінці
траси, але після деяких роздумів я вирішив вважати її фотофінішем. Із другої
спроби мені вдалося з’їхати без падінь, і неупереджений фотофініш зафіксував
найкращий результат дня. Тому я цілком офіційно оголошую себе чемпіоном
зимових ігор 1999 року в Гуті. Скептикам можу продемонструвати золоту шоколадну
медаль, яка відтепер прикрашає килим на стіні в моїй вітальні.
На Різдво працівники їдальні ухитрилися сервірувати стіл
12-ма стравами, включаючи обов’язкову кутю, за що їм окреме
щире спасибі. А ввечері діти з навколишніх сіл порадували нас театралізованою
виставою з вічним різдвяним сюжетом.
Наступного дня різдвяна казка закінчилася, й місцеві мужики
організували добрячу колотнечу, внаслідок якої один із них опинився в лікарні
з переламаними ребрами та вибитими зубами. Брат потерпілого після цього
ходив селом і довго шукав конкретну відповідь на запитання, яке споконвіку
не дає спокою слов’янській душі: «Хто винен»? Причому обурював його не
стільки факт потрапляння родича до лікарні, скільки те, що тому ще й порізали
шини автомобіля. Таке святотатство ніяк не вкладалося в його голові, й
він грізно попереджав односельчан: «Я цього так не залишу!»
Вибратися з Івано-Франківська після різдвяних свят виявилося
ще важче, ніж туди потрапити. На залізничному вокзалі живопліт, який складався
з туристів з лижами в обнімку, з тугою поглядав на оголошення: «Квитків
на Київ немає й не буде». Якийсь молодий чоловік як сомнамбула бродив вокзалом
і розгублено повторював: «Але ж вони обіцяли». Виявляється, його турагентство
пообіцяло потурбуватися про зворотні квитки, але як у тому анекдоті: «Обіцяла,
обіцяла, але не змогла». Підібравши жертву довірливості, ми на таксі рушили
до аерокас. Там панували запустіння і спокій, викликані цінами на квитки.
65 доларів США з носа, хоч і за курсом НБУ, глибоко нас засмутили. «У чому
проблема? — здивувався таксист Віктор. — За сотню довезу до Києва як у
Христа за пазухою».
І вулицею колишнього зрадника, а нині славного сина українського
народу гетьмана Мазепи ми вирушили в дорогу по рідній країні.
— Тернопіль об’їдемо стороною, — категорично заявив таксист.
— Тут цей, ... ваш приїхав.
— Хто? — не зрозуміли ми.
— Ну, цей, ваш... Кучма, — похмуро пояснив Віктор.
— Він не наш, — хором відмовилися ми.
Особисто я був вражений такою своєрідною та одностайною
характеристикою «батька нації» й «гаранта Конституції». Проте Тернопіль
ми об’їхали стороною від гріха подалі й, можливо, завдяки цьому вже через
8 годин благополучно дісталися Києва.
І тепер за правом досвідченого мандрівника я стверджую:
чудовий зимовий відпочинок у Карпатах. Одна тільки думка не дає мені спокою:
чи буде «не наш Кучма» нашим Президентом ще п’ять років?
