ЖРИЦІ КОХАННЯ НА КОНВЕЄРІ
Дослідження соціологів різних країн стверджують, що на заняття проституцією
дівчат штовхає аж ніяк не прагнення добре заробити. Це суспільству, мовляв,
зручно, коли путани живописують про хворих батьків і дітей, котрих нічим
годувати, а насправді прагнення оволодіти найдавнішою професією йде скоріше
від того, що дає можливість реалізувати себе психологічно.
Не беруся стверджувати, що всі дівчата, котрі виїжджають
за кордон за допомогою різних організацій на роботу в барах, ресторанах
і клубах, не здогадуються, чим насправді їм доведеться займатися. Залишуся,
однак, при своїй думці, вважаючи, що, всупереч твердженню соціологів, деякі
з наших дівчат усе ж свідомо стають повіями саме тому, що хочуть заробити.
У своїй країні, що перебуває в найсерйознішій соціально-економічній
ситуації, на їхню думку, можливості поліпшити своє матеріальне становище
немає. Інша справа, що уявлення про умови обраного заняття, побудовані
на побаченому з телеекрана і прочитаному в пресі або книгах, абсолютно
не відповідають дійсності. Потрапивши в будинок розпусти або бордель, дівчата
стають не високооплачуваними жрицями кохання, а фізіологічним конвеєром,
просто робочою худобою, яку можна загнати, продати, морально й фізично
знищити.
Тема не нова. Ще три-чотири роки тому, коли стало відомо
про активне полювання на українських красунь для перетворення їх на живий
товар, невільниць закордонних будинків розпусти та борделів, проблема знайшла
широке обговорення у засобах масової інформації. Однак через деякий час
її не тільки не було розв’язано, а вона набула загрозливого характеру.
Торгівля людьми стала одним із прибуткових джерел бізнесу. Якщо раніше
доводилося говорити про одиниці насильно проданих у сексуальне рабство,
то сьогодні, за офіційними даними, число проданих дівчат перевалило за
десяток тисяч. Це по Україні. По Луганській області за рік було вивезено
приблизно 200 дівчат.
Відправкою луганчанок за кордон, за даними Управління СБУ
в Луганській області, займаються п’ять організацій і кілька приватних осіб.
Робиться це, зрозуміло, завуальовано, під вивіскою працевлаштування за
рубежем офіціантками, посудомийками, танцівницями тощо. Дівчатам обіцяють
купу різних благ, добре оплачувану роботу й навіть успішне заміжжя. Дурненькі
в основному проймаються довір’ям до працівників фірм, а якщо сказати прямо
— потрапляють на гачок шахраїв. А кому не хочеться жити красиво? Але зазвичай
за кордоном вони займаються далеко не тим, до чого готувалися. Одні луганчанки
покірливо підкоряються обставинам — лише б гроші заробити, але бувають
і непокірливі. До таких вживаються різні методи фізичного впливу, після
чого їхня воля, як правило, буває зломлена. Щоб покарання вплинуло на психіку
інших, розправа відбувається на очах усього «трудового колективу». Летальних
наслідків по Луганську, правда, не було, але по Україні вони є.
За даними Служби безпеки, реалізувати свою мрію — працювати
за фахом, мати перспективу щодо заміжжя за кордоном — вдається лише одній
із десяти. Інші перетворюються на товар, ставши заручницями власних ілюзій.
Умови, в яких доводиться жити українським путанам, наближені
до умов ув’язнених. Маленькі кімнатки, де їм по черзі доводиться спати
на одному ліжку; про обіцяні блага навіть заборонено говорити. Та й не
варто цього робити, щоб не накликати на себе біду. Торгівля тілами дає
хороший і швидкий прибуток, тому господар встановлює такий щільний графік,
що дівчатам доводиться працювати кожні 30 хвилин. На одній красуні можна
«наварити» до 20 тисяч доларів. Щож до заробітку самих дівчат, то вони
бувають задоволеними вже тим, що вириваються з цього рабства й повертаються
до своїх мам.
СПОЧАТКУ «ТУДИ»...
Співробітники Управління Служби безпеки завершили розробку
одного з каналів відправки дівчат за кордон для продажу їх будинкам розпусти.
До злочинної групи входили як громадяни України, так й іноземці. Протягом
1996—1997 року за справжніми та підробленими документами вони відправили
за рубіж десятки луганчанок. Точну кількість встановити проблематично,
оскільки дівчата перетинали не український, а російський кордон. Причому
є дані, що звичайною річчю для фірм були підроблені документи на громадян
Казахстану, Білорусі та інших країн СНД, щоб заплутати свої сліди.
Але найбільшого успіху в торгівлі луганськими красунями
досягла жителька обласного центру Алла Ш. Зо два роки тому її дочка виїхала
до Греції й одружилася там із місцевим жителем. Приїжджаючи «до тещі на
млинці», зять-іноземець одного разу запропонував їй заробити на вербуванні
з подальшою відправкою луганчанок до країни «міфів і легенд» для працевлаштування
в ресторанах і барах. Теща виявилася тямущою й не позбавленою таланту умовляти,
обіцяти золоті гори й чесно дивитися при цьому в очі юних співвітчизниць,
котрі з її допомогою потрапляли до грецьких борделів. Її інтерес зрозумілий:
на кожній дівчині вона заробляла приблизно тисячу доларів. А в місяць у
середньому вона відправляла до п’яти чоловік. Сьогодні вирішується питання
про притягнення Алли Ш. до кримінальної відповідальності.
Є й випадки перепродажу наших дівчат на грецький острів
Лемнос. Як розповідають вони самі, на острови у Греції краще не потрапляти.
Якщо на материку ти ще маєш зв’язок із зовнішнім світом, хоча й під наглядом
охоронника, то, потрапивши на острів, усі надії вирватися звідти можна
поховати. Даних про кількість луганчанок, котрі задовольняють пристрасті
грецьких чоловіків у цих місцях, поки що немає.
... ПОТІМ НАЗАД
Повернення додому відбувається різними шляхами. Від МЗС
до Управління СБУ в Луганській області надійшло повідомлення про луганчанку,
виявлену в одному циганському поселенні в Дебітіно, розташованому на території
Боснії-Герцеговини. Інформація підтвердилася. Дівчину справді було продано,
її насильно утримували в поселенні, примушували до каторжної праці, вона
вважалася незаконною дружиною одного з циган. Її неодноразові спроби втекти
з циганського пекла закінчувалися тяжкими покараннями. І тільки за допомогою
посольства України в Хорватії їй вдалося повернутися додому до своєї матері
та маленького сина.
Інша частина луганчанок, відбувши покарання за проституцію,
наприклад у Туреччині чи Греції, в результаті депортується за нелегальне
перебування в країні. Відомий і інший випадок, коли дівчину викупив її
співвітчизник, котрий служив у миротворчих силах в колишній Югославії.
Кожна третя «жриця кохання» повертається додому зазвичай
із букетом венеричних захворювань, морально пригніченою. Однак свого стану
не показує: ніхто не повинен знати, де вона була й чим займалася. З цієї
причини буває важко покарати тих, хто займається торгівлею людьми.
А ось п’ятнадцяти дівчатам із Краснодона й Суходольська,
можна сказати, пощастило. Вони уникли принижень і знущань завдяки тому,
що групу було затримано на польсько-німецькому кордоні. Утім, це з нашої
точки зору їм пощастило. Стосовно представниць шахтарського регіону, то
вони знали, куди й навіщо їхали. І те, яким чином хотіли добитися поліпшення
свого матеріального становища, ніяк не суперечило їхнім моральним устоям.
«ВІКНА» ЗАКОНОДАВСТВА
Законодавство, яким ми керуємося сьогодні, не передбачає
якихось обмежень при виїзді наших людей за кордон навіть у тому разі, якщо
вони тривалий час перебували там незаконно і були депортовані. Дана проблема
ніби стає турботою іншої держави. А ось торгівля людьми за статтею 124
зі значком 1 КК України передбачає міру покарання. Але вся біда в тому,
що факт продажу довести вельми важко, оскільки часто дія здійснюється на
території іноземної держави. Можливість зафіксувати такі випадки надто
обмежена й пов’язана з витрачанням значних матеріальних ресурсів і взагалі
не дозволяє це робити досить оперативно і в потрібному обсязі.
Работорговці ж шукають такі шляхи, якими можна уникнути
відповідальності перед законом. Займаючись вербуванням дівчат, вони спочатку
вивозять їх до Росії, забезпечують там необхідними документами, а потім
відправляють до однієї з країн Заходу. Або Сходу. Все залежить від того,
який трапиться клієнт. До місця призначення «товар» відправляють теж різними
шляхами: або користуються «вікнами» на кордоні, або цілком легально — у
складі туристичної групи, якщо партія набирається більше десяти чоловік.
Але це обходиться дорожче, тому витрачену на їхню доставку суму дівчатам
доводиться відробляти подвійно.
Чого слід чекати далі? Сподіватися на те, що наші дурненькі
порозумнішають, чи ж видавати чинні закони, порушення яких суворо каратиметься.
Із Білорусі та мусульманських держав колишнього Союзу, наприклад, дівчат
не вивозять, оскільки існує суворе законодавство. У нашому домі — й «вікна»,
й «двері» навстіж. Чи може він захистити?
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
Торгівлі жінками в Україні де-юре не існує, — заявив кореспондентові
«Дня» Інні ЗОЛОТУХІНІЙ начальник відділу з питань боротьби з правопорушеннями
у сфері суспільної моральності при ГУ МВС України в місті Києві Віктор
Корчан.
До нас досі ще не надходили скарги від потерпілих. Ми не
затримували тих, хто організовує виїзд дівчат за кордон, простіше кажучи
сутенерів.
Нині лише в Києві, згідно з офіційною ліцензією, працює
близько 80 приватних підприємств, які наймають для роботи в танцювальних
колективах і ресторанах молодих вродливих жінок. І хоча всім відомо, що
дуже часто замість сцени дівчата потрапляють у будинки розпусти, офіційних
доказів того, що ці фірми займаються протизаконною діяльністю, в нас немає.
Цікаво, що, як правило, самі дівчата чудово знають, якою
«роботою» їм доведеться займатися, й готові до цього.
Запобігти паломництву українських дівчат у будинки розпусти
країн Сходу ми поки що не можемо. Нам до снаги лише поінформувати всіх
бажаючих зайнятися найдавнішою професією про те, наскільки важкою буде
ця «робота».
У грудні минулого року до Києва повернулося близько десяти
депортованих із Туреччини дівчат. Але, на жаль, ми не маємо у своєму розпорядженні
навіть точних відомостей про тих, хто повернувся...
