— У нас так склалося, — стверджує Михайло Борисович, —
що для багатьох людей життєдіяльність і виробництво — це одне, а культура
— це коли хлопець Вася грає на баяні. І таке розуміння культури, як явища
цілком відокремленого від основ життя, притаманне, на мою думку, 90 відсоткам
наших громадян.
Але якщо ми називаємо якусь людину «культурною», то автоматично
передбачаємо, що ця людина, скажімо, не може збрехати або дати пусту обіцянку,
взагалі зробити щось таке, чого вона не хотіла б, аби зробили з нею. Отже,
й держава, яка претендує називатися культурною, не повинна поводитися аморально
зі своїм народом. Причому на всіх рівнях — від ідеології до дій конкретного
чиновника. Тобто людина, яка обіймає відповідальну посаду і готує державні
постанови, що приносять суспільству розбрат, незгоди, робить це свідомо,
вона вже не має відношення до культури. Основа культури — це віра, довіра.
Якщо громадянин України не довіряє своїй державі, боїться, наприклад, вкладати
гроші в банки, боїться, що держава його обов’язково обдурить, то це означає,
що держава не має культури або весь час під цим словом розуміє щось абсолютно
інше.
— Останнім часом часто доводиться чути, що в Україні просто
відсутня державна культурна політика.
— Це — не відсутність політики. Це — нерозуміння необхідності
такої політики. Нам весь час кажуть: «Головне — економіка. От коли ми заробимо
стільки-то й стільки, тоді й дамо... на культуру один відсоток». (А за
«Основами законодавства про культуру», до речі, заплановано вісім відсотків).
А якщо немає розуміння, то хай хоч сто разів ухвалюватиметься програма
культурної політики — її усе одно не буде виконано. Здається, аксіоматично,
що обличчя народу насамперед визначається культурою. Коли француз каже,
що він француз, то це означає, що за ним стоять і Бізе, і Мольєр, і Бальзак,
і король Генріх IV, за ним, врешті-решт, стоїть Нотр-Дам. Тобто саме слово
«француз» містить щось таке величезне, що дає індивідові впевненість, що
він надзвичайно багата людина, навіть якщо в нього немає в кишені жодного
франка.
І те, наприклад, що у нас некультурний і малограмотний
парламент, помітно неозброєним оком. Засідання парламенту транслюються,
і ми можемо сміятися скільки завгодно з того, як той чи інший депутат погано
говорить і невправно розставляє слова. Але ж і в інших держструктурах працівники
такі самі як у парламенті, бо в нас кадри добираються не за талантом, а
за принципом кумівства — «свій чи не свій?» Україну в даний момент можуть
врятувати лише професіонали. Урядовець Міністерства культури повинен розуміти
митця і його проблеми, хоча нині, зазвичай, це не так. І тому культурний
діяч, який знає собі ціну, маючи досвід спілкування із таким бюрократом,
а до того ж кількамісячну невиплату зарплатні, зрештою, знаходить тих людей,
які розуміють його значення і вміють знайти з ним спільну мову (мову культурних
людей), та й їде туди, де вони живуть — за кордон. І тут річ навіть не
суто в грошах... Бачте, у нас виробилося впродовж століть ставлення до
мистецтва як до розваги. Саме тому наша держава вкладає величезні кошти
в розважальну музику. В країнах Європи до музики ставлення зовсім інше.
Там серйозні банки й корпорації фінансують серйозну музику. На відміну
від наших несерйозних банків, куди люди бояться вкладати гроші. Не можна
уявити собі, щоб Голова бундестагу або ж Голова французького парламенту
не знав класичної музики. Без цього він не потрапив би в політику. У нас
— навпаки. Якщо ти трохи «зарозумний», то ти — не «свій хлопець», чужак.
У Німеччині, наприклад, щороку відбувається фестиваль,
присвячений найвизначнішим композиторам світу. Шостаковичу, Мессіану, нашому
співвітчизникові Стравінському. Список спонсорів — кількадесят найбільших
концернів. Якщо згадати історію, то не було б, мабуть, такого високого
престижу католицької церкви, якби на Ватикан не працювали найгеніальніші
творці. І, якщо саме в соборі Св. Петра в Римі похований такий велетень
бароко як Палестрина, то ця повага до музиканта і є визнанням музики, як
вияву найвищої духовності. Та й у наш час найчастіше виконуваним композитором
у світі є все-таки не Майкл Джексон і навіть не Пол Маккартні, а Йоган
Себастьян Бах. Там, де музика пов’язана з основами філософії, з основами
життя, з основами віри, вона — вічна.
— А якими, на ваш погляд, можуть бути наслідки непродуманої
державної політики?
— Якщо на найвищому державному рівні не буде усвідомлення
потреби вироблення послідовної національної культурної політики, то на
нас чекає доба варварства. Тому, приймаючи всілякі законотворчі ухвали
щодо культури, державотворці повинні пам’ятати, що культура — це, зокрема,
й захист свого народу від ментальної окупації інших країн, що агресивно
пропагують свій спосіб життя й цінності.
