ПРОСТО КАНАДЦІВ НЕ БУВАЄ
Від 1971 року Канада офіційно визнає концепцію багатокультурності.
Створено спеціальні міністерства на федеральному і провінційному рівнях,
урядовці надають сприяння найрізноманітнішим національним організаціям
і товариствам. У сусідніх Сполучених Штатах — величезному «плавильному
казані», де емігранти або їхні діти, щоб посісти гідне місце в житті, прагнуть
якомога скоріше американізуватися, засвоїти стандарти й норми поведінки
«тубільців», — природно й вигідно бути «просто американцем». Бути ж «просто
канадцем» неможливо. Ти завжди будеш канадцем англійського, французького,
німецького, китайського, українського походження. 44 відсотки населення
Канади мають нині не британське і не французьке коріння. 17,5 відсотка
народилося за межами країни. У такому ж великому місті, як Торонто, колишніх
іноземців — майже половина населення.
Канада — класична країна іммігрантів. І впродовж останніх
двох століть її населення подвоюється кожні 40 років. Нині канадців 30
мільйонів, десь через три-чотири десятиліття їх стане більше, аніж британців
чи французів, прогнозують в Оттаві. А оскільки рівень економічного розвитку
країни й сьогодні аж ніяк не нижчий, i Канада вже нині є повноправним членом
Великої сімки, то в майбутньому канадська економіка стане однією з наймасштабніших
у світі.
На запитання, скільки в Канаді живе представників тих чи
інших національностей, відповісти дуже важко. Наприклад, міністр сільського
господарства провінції Манітоба Лен Деркач розповів автору статті, що він
за походженням — наполовину українець, на чверть — австрієць і на чверть
— поляк. Отож під час останнього перепису населення 1996 року, відповідаючи
на запитання про «ориджин» — походження, — він назвав одразу всі три. І,
відповідно, цю людину було враховано тричі: серед осіб і українського,
і польського, і австрійського походження.
Отже, серед канадців, окрім осіб британського та французького
походження, найчастіше зустрічаються люди, які мають у своїх жилах кров
німецьку — 2,75 млн., італійську — 1,25 млн., місцевих індіанців та ескімосів
— 1,2 млн., українську — 1,1 млн., китайську — 0,9 млн., нідерландську
— 0,9 млн. Проте серед осіб українського походження лише третина має тільки
українське коріння, натомість серед китайців близько дев'яти десятих —
чистокровні. Відтак китайською мовою в Канаді володіють майже 800 тис.
осіб, а українською — лише 220 тисяч. Але хоч би як там було, попри всю
багатокультурність, на вулицях канадських міст можна чути майже виключно
англійську мову. Крім однієї провінції — Квебеку, де панує французька.
ЗА ЩО В КАНАДI ЛЮБЛЯТЬ КОРОЛЕВУ ВIКТОРIЮ?
«Вікторія — моя улюблена подруга. Щоправда, як і переважної
більшості канадців», — ділилася заповітним з українськими та польськими
журналістами пані Марі Дюбуа, проводячи для них екскурсію Монреалем. Адже
день народження британської королеви в Канаді святковий, неробочий. Цього,
до речі, немає і в самій Британії, попри те, що ціла епоха в історії країни
отримала назву «вікторіанської». У Канаді ж ця королева сприяла створенню
національної державності: 1 липня 1867 року набув чинності акт про Британську
Північну Америку. Так виник перший британський домініон.
Перед цим Канада мала досить драматичну історію. Перші
європейські поселення на її території були французькими і з'явились на
початку XVII сторіччя. Назви Канада і Нова Франція були синонімами. 1763
року, після Семирічної війни, Лондон відібрав Канаду в Парижа, що, звичайно,
аж ніяк не викликало захвату в новофранцузів, яких було близько 60 тисяч.
Однак — парадокс, — коли через 12 років британські колоністи в Америці
повстали проти свого законного монарха, канадські французи в цій війні
зберегли вірність королю Георгу. Британській монархії вдалося домовитися
з дуже впливовою тут у ті часи католицькою церквою. Більше того, після
поразки англійців і проголошення Сполучених Штатів Америки в Канаді знайшли
притулок близько 40 тисяч лоялістів-американців, які зберегли лояльність,
вірність британській короні й воювали на боці англійських військ проти
своїх співвітчизників. Лоялісти заселили землі нинішнього Південного Онтаріо
і започаткували англоканадську націю.
Домініон у Канаді зберігається й донині. Канада фактично
є цілком незалежною, хоча формально главою держави вважається британський
монарх — нині Єлизавета II. Її представляє в Канаді генерал-губернатор
(до речі, до останнього часу ним був канадець українського походження Роман
Гнатишин). Проте, звичайно ж, реальний вплив британської королеви в Канаді
мінімальний. По-перше, генерал-губернатором упродовж останніх десятиріч
обов'язково призначається канадський політик за рекомендацією самої ж Оттави,
а по-друге, ця посада радше церемоніальна, реальна влада належить канадському
парламенту та уряду. А ще — дуже великі повноваження в провінцій. Канадці
люблять наголошувати, що їхня країна найдецентралізованіша федерація у
світі. Чи це справді так, мені важко сказати, але повноваження в канадських
провінцій дійсно суттєво ширші, аніж у штатів сусідньої Америки.
Попри всю демократичність Канади, певний пієтет до британської
корони в цій країні зберігається. У самому серці Канади, в будинку провінційного
парламенту Манітоби, в спеціальній залі стоїть чи то крісло, чи то трон.
У нього дозволено сідати лише членам британської монаршої родини. Королі
та принци не часто жалують місто Вінніпег своєю присутністю: приблизно
раз на двадцять років. І щоразу, коли царствений зад доторкнеться до спеціального
сідала, до трона прилаштовують мідну табличку з ім'ям особи королівської
крові та датою. Аби ця історична подія залишилася у віках...
Ініціатива іншого домініону — Австралії, яка виносить на
референдум питання про перетворення на республіку і про позбавлення Єлизавети
II титулу королеви Австралії, — в Канаді фактично навіть не обговорюється.
«МИ — НЕ АМЕРИКАНЦI!»
«Американців ми водночас і дуже любимо, і ненавидимо»,
— сказав мені один із високопосадових канадських чиновників, попросивши,
втім, не називати його імені, якщо я писатиму про це. Інший порівняв відносини
Сполучених Штатів та Канади з російсько-українським вузлом. Більше як сторіччя
від часу проголошення Сполучених Штатів і до початку ХХ вiку канадці жили
під постійною загрозою, що південні сусіди все ж таки «звільнять» їх із-під
влади Британської корони і приєднають до США. За цей час було три війни
і постійна загроза збройного вторгнення з півдня. Канадці будували укріплення
і систему захисних каналів, навіть Оттава здобула свій статус столиці не
в останню чергу з огляду на те, що вона є (чи, точніше, була на той час)
важкоприступною для американських військ.
Можливо, в цьому протистоянні і формувалася самосвідомість
канадців. Тісніші економічні, політичні, культурні й просто людські зв'язки,
як між Канадою і США, годі собі уявити. 82 відсотки канадської зовнішньої
торгівлі припадають на частку Сполучених Штатів, до Канади спрямовано найбільший
потік американських інвестицій. Зокрема, однією з найдинамічніших галузей
нинішньої Канади стало автомобілебудування — «Форд», «Крайслер» та «Дженерал
моторс», закриваючи свої заводи в Америці, відкривають нові в Канаді. Американські
електронні мас-медіа практично повністю монополізували канадський інформаційний
простір. Переважна більшість американців, навіть суперпослідовних ізоляціоністів,
переконана, що напад на Канаду слід розглядати як напад на Сполучені Штати.
Канадці в американській масовій свідомості — це свої, такі ж самі, молодші
брати з дещо провінційними манерами і трохи незвичною вимовою, яким чомусь
спало на думку «корчити із себе окрему націю». Але канадці себе «тими ж
самими американцями» аж ніяк не вважають. Ні на рівні масової психології,
ні на рівні державної політики. Канада — один із найближчих (якщо не найближчий)
союзників США у світі. Проте канадці абсолютно
позбавлені американських великодержавних амбіцій. Не випадково
партнером Вашингтона в операції щодо «покарання» Саддама став саме Лондон,
а не Оттава. І ще один приклад: Канада стала розробником та ініціатором
ухвалення міжнародної Конвенції про заборону протипіхотних мін, від якої
США зовсім не в захваті і яку досі не підписали.
ВIВ ЛЕ КВЕБЕК ЛIБР! АБО ЧИ НЕ ЧЕКАЄ НА КАНАДУ ДОЛЯ СРСР?
Найголовнішою проблемою нинішньої канадської федерації
був і залишається Квебек. Нині в багатокультурній Канаді 60 відсотків населення
вважає рідною мовою англійську, 23 відсотки — французьку і 17 відсотків
— інші мови. Переважна більшість франкоканадців мешкає у Квебеку, де вони
становлять більше як 6 мільйонів із 7,5-мільйонного населення провінції.
Французька мова, якою розмовляють у Монреалі, iстотно відрізняється від
мови, якою користуються в Парижі чи Марселі. Франкоканадці стверджують,
що вони розмовляють найчистішою і найвишуканішою французькою мовою, натомість
один парижанин казав авторові статті, що квебекці користуються «жахливою
середньовічною говіркою, малозрозумілою навіть їм самим». У решті 9 провінціях
та 2 територіях, що входять до складу Канади, частка франкомовного населення
незначна, окрім хіба що невеликої провінції Нью-Брунсвік, де франкофонів
відсотків із 40. Сторіччями, від часу завоювання Нової Франції Британією
і аж до останніх десятиріч, франкофони почувалися в Канаді дискримінованою
етнічною групою. І хоча Канада офіційно є двомовною країною вже століттями,
фактично рівноправ'я французька мова досягнула не дуже давно. По всій території
Канади абсолютно вся офіційна інформація подається двома мовами, а в універмагах
Торонто оголошення роблять і англійською, і французькою мовами. Натомість
у Квебеку дублювання англійською мовою немає — людині, яка не володіє французькою,
тут сутужно. Французька є обов'язковим предметом у школах усіх провінцій.
І попри це, як казав автору один канадець, «її обов'язково вчити, але не
обов'язково вивчити», — м'яко кажучи, далеко не всі нефранкофони хоч якось
володіють французькою. Натомість 80 відсотків молодих франкомовних канадців
вільно розмовляють англійською. Тут, безумовно, виявляється і вплив сусідньої
культурної суперпотуги — Сполучених Штатів. Керівництво Квебеку дуже непокоїть
те, що переважна більшість нових іммігрантів до Канади орієнтована на англійську
мову та культуру. Тому Квебек проводить самостійну імміграційну політику,
намагаючись залучити якомога більше франкомовних поселенців. Французи не
дуже охоче розлучаються зі своєю батьківщиною. Тому серед «нових франкофонів»
переважають жителі колишніх французьких колоній в Африці та Карибському
басейні, італійці, бельгійці. Відкрию секрет, яким зі мною поділилися шукачі
притулку в Канаді, — найнадійніший шлях легально в'їхати до країни на постійне
проживання — так-сяк вивчити французьку мову. А у федеральних закладах
будь-яка більш-менш відповідальна посада вимагає вільного володіння обома
державними мовами. Саме тому франкоканадців серед державних чиновників
непропорційно багато. Та й уже другий поспiль прем'єр-міністр країни —
французького походження.
І попри це, дуже значна частина населення Квебеку виступає
за відокремлення від Канади і створення власної держави з окремим членством
в ООН і всіма атрибутами незалежності. Під час останнього провінційного
референдуму прибічники відокремлення набрали близько 49,5 відсотка голосів,
а місяць тому сепаратистська Партія Квебекуа знову перемогла на виборах
і сформувала провінційний уряд. Серед квебекців є послідовні сепаратисти
і не менш послідовні федералісти — прибічники збереження єдиної держави.
Політичні пристрасті інколи розколюють сім'ї. Як казав автору один франкоканадець,
після останнього референдуму дві його сестри — сепаратистка і федералістка
— не розмовляли між собою півроку. А нині родина збирається в повному складі
тільки за однієї умови: «ні слова про політику». Втім, значна частина виборців
являє собою так зване «болото»: вони не хотіли б руйнувати спільний канадський
дім, але водночас прагнуть здобути для Квебеку більше прав, зокрема, сформувати
федеральний парламент, де половина місць належала б Квебеку, а друга половина
— решті Канади. Проте з такими пропозиціями категорично не згоджуються
інші провінції. Представники 9 провінцій — тієї самої «решти Канади, крім
Квебеку» — торiк ухвалили Калгарійську декларацію, яка, визнаючи «унікальний
характер квебекського суспільства з його франкомовною більшістю, особливими
культурними традиціями та цивільним правом», рішуче проголошує, що всі
провінції, «хоч би як відрізнялися їхні характеристики, мають однаковий
статус». Отже, згода федерального уряду на передачу Квебеку додаткових
повноважень має означати, що й решта провінцій отримає їх. Дехто з оглядачів
убачає пряму загрозу самому існуванню Канади в подальшому перерозподілі
компетенції на користь провінційних урядів. Однак, попри всі суперечності
між провінціями, в більшості канадців переважає загальноканадська, а не
провінційна свідомість.
Проблема Квебеку, безумовно, ще десятиріччями буде «зубним
болем» канадського політичного істеблішменту. Проте, як на мене, пік сепаратизму
вже подолано, і розв'язання проблеми буде знайдено в рамках канадської
федерації, а не шляхом її руйнування. Канада навряд чи повторить долю СРСР.
Надто мало ця справді демократична країна нагадує євразійську «тюрму народів».
«ЗАКИ МОРЕ ПЕРЕЛЕЧУ, КРИЛОНЬКА ЗОТРУ»
Боротьба франкоканадців за мовне й етнокультурне рівноправ'я
дала після Другої світової війни потужний стимул для аналогічних вимог
із боку інших національних груп. Чи не найбільших успіхів у цьому досягли
українці. Принаймні, крім англійських і французьких, у Канаді існують iще
двомовні школи — англо-німецькі й англо-українські. У Музеї цивілізації
в Оттаві, де створено «діючі моделі в натуральну величину» різних будинків
і споруд, що дають уявлення про Канаду в різні періоди часу, крім доісторичних
індіанських ідолів, наметів метисів і будинків французьких ремісників XVII
сторіччя чи англійських колоністів XVIII століття, — можна знайти сліди
матеріальної культури лише однієї з іммігрантських груп — саме українців,
а не німців чи італійців, поляків чи китайців. У музеї відбудовано українську
книгарню з Манітоби та греко-католицьку церкву із Саскачевану.
Галицькі селяни, які з'явилися в Канаді 1891 року, зробили
величезний внесок в освоєння канадської цілини — степових просторів Манітоби,
Саскачевану, Альберти. Вони згоджувалися брати найгіршу землю, від якої
відмовлялися колоністи інших національностей. Багато хто з англомовних
сусідів вважав абсолютно відмінних і за мовою, і за релігією, і за менталітетом
українців загрозою самому характерові Канади. І наприкінці XIX — на початку
XX сторіччя влада доклала чимало зусиль, щоб українців у Канаді зденаціоналізувати.
Однак це виявилося зовсім не легко. Українці мешкали переважно в сільській
місцевості, компактними групами і набагато гірше за інші етнічні групи
піддавалися денаціоналізації, розбудовували свої культурні організації.
Нового імпульсу еміграції надав приїзд після Другої світової війни з Німеччини
кількох десятків тисяч переміщених осіб-українців. Серед них була дуже
велика питома вага інтелігенції, і ці люди після нетривалого адаптаційного
періоду поєднали свої зусилля з українськими старожилами. Канадці українського
походження міцно увійшли до політичної еліти країни, особливо в степових
провінціях. Депутати та міністри провінційного й федерального рівнiв, губернатори
провінцій та мери великих міст — українці. Усе це давно вже нікого не дивує.
Десятки організацій, об'єднань, культурних установ...
І все ж нині українська діаспора в Канаді переживає не
найкращі часи. Переважна більшість українців уже давно переселилася із
сіл до великих міст. Рідною мовою українську в Канаді нині вважають лише
163 тисячі чоловік: у країні нині більше таких, для кого рідною є китайська
чи італійська, німецька чи польська, іспанська чи португальська. І навіть
пенджабська...
Для виживання українській діаспорі вкрай потрібна свіжа
кров — нова еміграція з України. За часів залізної завіси з Радянського
Союзу українцям виїзду не було. Хіба що деякі київські євреї, виїхавши
на історичну батьківщину в Тель-Авів, «через непорозуміння» потрапляли
в Торонто. Нині виїзд з України вільний. А проте канадські імміграційні
власті знаходять серед українських претендентів на виїзд до Канади дуже
мало тих, хто міг би, на їхню думку, «легко адаптуватися до канадського
життя і принести країні користь». Але ті, котрі все ж потрапляють нині
з України до Канади, не дуже хочуть і можуть підсилити місцеву українську
громаду. По-перше, більшість нових іммігрантів російськомовна, а по-друге,
надто великі психологічно-менталітетні відмінності між тими, хто народився
й виріс у вільній країні, й тими, хто є вихідцем із колишнього СРСР. Отже,
не виключено, що нинішня, четверта хвиля українських емігрантів до Канади,
якщо вона набуде масштабів, спричинить виникнення нових, альтернативних
українських організацій.
КРАЇНА, НАЙКРАЩЕ У СВIТI ПРИСТОСОВАНА ДЛЯ ЖИТТЯ
Більшість світових аналітичних центрів сходиться на тому,
що Канада посідає перше місце серед країн Великої сімки за інтегральним
показником якості життя. Показник валового внутрішнього продукту на одного
канадця — $21 тисяча 1996 року — десь на чверть нижчий, ніж у Сполучених
Штатах, але вищий, ніж у будь-якій іншій країні Великої сімки. У Канаді,
можливо, немає такої розкоші, як у декого в Сполучених Штатах, але й немає
таких вражаючих злиднів, котрі можна побачити в її південного сусіди. Канадці
переконані, що в соціальному плані вони знайшли золоту середину між занадто
«соціальною» європейською і занадто «вільною» американською системами.
Наприклад, у Країні Кленового Листа, на відміну від Штатів, немає приватної
медицини, більші виплати для непрацездатних та інвалідів. І водночас рівень
податків не є таким високим, як у Євросоюзі, де, як скаржаться європейці,
податки часом придушують підприємницьку активність. Рівень злочинності
в канадському Торонто в десять разів нижчий, аніж в американському Чикаго.
А стан довкілля у величезній Канаді можна вважати взірцем для індустріально
розвинутої країни.
Канада відкрита світові. Вона шукає нових економічних партнерів
і, зокрема, на сході Європи. З Україною в неї особливі відносини завдяки,
в першу чергу, тій самій діаспорі. І якщо Україна має сьогодні з Канадою
товарообіг, трохи більший як $50 млн. на рік — 0,01 відсотка від усієї
зовнішньої торгівлі Канади, то в цьому, мабуть, вина насамперед Києва.
Економіку треба реформувати врешті-решт...
***
А славнозвісний, найкращий у світі канадський сироп із
кленового соку мені не сподобався. Можливо, щоб гідно оцінити його, треба
народитися в Канаді чи принаймні прожити там кілька десятиріч?
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ, «День» Фото автора Оттава — Торонто
— Вінніпег — Монреаль — Київ
