І от, нарешті, утікача знайшли! Батько вважає це явним непорозумінням: у Олега у військовому квитку «все вказано» і жодних порушень у нього не було; є всі документи, що підтверджують це. Я попросив батька привезти наступного дня документи.
Телефоную в облвійськкомат підполковникові Костенку і прошу підняти особисту справу Олега Величка. Костенко вже розмовляв з батьком Олега і перевірив документи. Він упевнено сказав, що сталася помилка. Справді, 1991 року Величко втік з частини, де була сильна дідівщина, однак батько негайно приїхав з ним до комендатури, його перевели до іншої частини, де він благополучно дослужив, демобілізувався 1993 року, став на військовий облік і живе собі: одружився, працює. Але в частину, звідки він втік, про його переведення не повідомили, тому командир за колишнім місцем служби й оголосив розшук. Кажу, що Олег перебуває в ІТУ Великобурлуцького райвідділу внутрішніх справ і чекає на етап для конвоювання в Ялтинський СІЗО за місцем служби. Костенко порадив звернутися з цього приводу до військової прокуратури.
Я вирішив спробувати дістатися до ініціатора арешту. Телефоную у Великий Бурлук. Оперуповноважений кримінального розшуку Розов сказав, що, «звичайно, помилочка сталася», подивився він на військовий квиток і бачить, що хлопець «чистий», але що він може вдіяти? Йому прийшла телеграма і факс з Ялти з наказом заарештувати Величка і відправити в Ялтинський СІЗО, і не виконати наказу він не може.
Телефоную в Ялту. Тут уже розмовляли крізь зуби, але сенс той самий: їм наказано розшукати Величка, і вони його розшукали. У відповідь на мої пояснення, що облвійськкомат спростовує інформацію про втечу, на що вони запропонували звертатися до військового прокурора Сімферопольського гарнізону, який дав санкцію на арешт.
Що ж робити? Зрозуміло одне: потрібний хтось, хто зупинить зверху цю тяганину. Телефоную до Києва Андрію Сухорукову, голові Української секції міжнародного товариства прав людини, у нього є знайомі в Головній військовій прокуратурі. Андрій додзвонюється до начальника слідчого управління ГВП, і той радить звернутися до військової прокуратури Харківського гарнізону.
Телефоную. Прокурора немає на місці. Телефоную вдруге, втретє, вчетверте, вп’яте... Той самий результат. Нарешті, прошу з’єднати бодай з кимось. З’ясовується, що з ГВП все-таки зателефонували в Харків і попросили розібратися. Питання доручено підполковникові Середі.
Підполковник Середа був підкреслено ввічливий. Він уже з’ясував, що сталася помилка. Однак звільнити Величка він не має права! Кримські колеги повинні надіслати телетайпограму із скасуванням наказу про арешт, тільки після цього Олега буде звільнено. Середа сказав, що він зв’язувався з Великим Бурлуком, просив не етапувати Величка в СІЗО, а дочекатися паперів з Криму.
Рано-вранці приїжджає батько Олега — в двадцятип’ятиградусний мороз. Виїхав уночі. Телефоную у Великий Бурлук. — Не прийшла телетайпограма, Олега не звільнили. Телефоную знову Середі. Він чортихається і обіцяє зробити все, що в його силах. Він знову телефонує в Крим, паралельно звертається в Харківське обласне управління внутрішніх справ, намагаючись умовити дати наказ про звільнення. Батько Олега виїжджає і через чотири години телефонує: звільнили!
Добре, що так. Однак це зовсім по-чеховськи «нудна» і водночас по-радянському страшна історія свідчить, що наша система практично не змінилася. Що посадити людину простіше, ніж плюнути, а от звільнити — велика проблема! І я цілком упевнений, що якби не київське начальство, то повезли б Олега в Харківський СІЗО, там він просидів би місяць-інший до етапу в Ялту, а скільки він просидів би там, доки розібралися б, та й чи розібралися б? А умови життя в СІЗО відомо які, так і заразитися туберкульозом чи СНІДом зовсім просто... Ну чому посадові особи не могли взяти на себе відповідальність і звільнити цілком невинну людину з-під арешту?
А сьогодні зателефонував батько чергового «дезертира»...
Усі прізвища посадових осіб змінено.
№247 23.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
