АНЕКДОТ ПРО ДОН ЖУАНА
Про Моцарта, так само як і про Пушкіна, розповідають багато
анекдотів. Захоплення й схиляння перед видатними особистостями, увічнене
в роботах науковців, як правило, урівноважуються пасажами зі сміхової культури.
У цьому немає нічого поганого. Саме анекдоти часом стають на перешкоді
тому іконопису, яким «офіційна» естетика сиропить життя геніїв.
Балансування генія між піднесеним і земним — це і факт,
який зумовлює захоплення в сучасників, і випробування, яке не завжди витримують
нащадки. Для сучасників в операх Моцарта, зокрема й у «Дон Жуані», дивним
чином поєдналися сміх і смерть, ідея вірності обов’язку та щира радість
життя. Історики підкреслюють значення реформ Моцарта в оперному жанрі.
І якщо казати про «Дон Жуана», Моцарту вдалося в одному дійстві поєднати
персонажів високої опери sirea і комічної опери buff.
«Дон Жуан» за всіх часів вважався однією з найскладніших
моцартівських партитур. Його постановка робила честь будь-якому оперному
театру, як своєрідний знак професіоналізму його трупи. На жаль, прагнення
Національної опери до престижу змушує пригадати політ Ікара на воскових
крилах до сонця. Засліплені ідеєю піднесеного, артисти й музиканти забули
про земну чорнову роботу. Як наслідок, оркестр не звучав, а солісти елементарно
не володіли текстом своїх партій. Говорити про гру зі стилем, яка є сіллю
інтерпретації, не доводиться. Буфонадна скоромовка в арії Лепорелло, що
відкриває першу дію, «арія помсти» Ельвіри, простодушність і комізм Мазетто
— все це в нинішній постановці було ампутовано безпардонно.
Причини будь-якої невдачі найкраще відомі самому невдасі.
А слухачеві залишається лише втішитися старим анекдотом, розказаним на
новий лад: «Ви чули «Дон Жуана»? Кажуть, геніальна музика». — «Я б не сказав...
Мені тут двірник наспівав кілька мелодій, так в них немає нічого особливого».
Олена ДЯЧКОВА СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ
Я непрофесіонал, і тому ходжу в оперу з чистого гедонізму.
На цей раз походові акомпанувала виховна мета: в музичній школі сину задали
мелодію арії Дон Жуана. Дитя натхненно виконувало її на фортепіано, й тому
навички захотілося поліпшити, а враження — посилити. Не вийшло.
Безсумнівно, однією з основних переваг оновленої постановки
Ірини Молостової є вірність жанрові «веселої драми». Пристрасті досягли
апогею в другій дії, коли донна Ельвіра (Олена Клейн), скинувши «ревниві»
шати і впавши на коліна, обійняла Лепорелло (Дмитро Агєєв), вправно перейшовши
з ним у «партерне» положення. У партері театру в цей момент глядачі веселилися
від душі. «Стриптиз!» — із погано прихованим захопленням сказало моє чадо.
Національнiй оперi в недалекому минулому так часто докоряли
«співаючими манекенами», що тепер корифеї її сцени, здається, всерйоз поставили
собі за мету відучити глядача слухати й змусити його дивитися. Пам’ятаю,
і в «Ріголетто» було на що глянути: декорації вразили б і самого герцога
Мантуанського. Один із найбідніших правителів Європи, для якого, схоже,
жінки були чи не єдиним доступним задоволенням внаслідок їх дешевини, виявився
раптом володарем шикарного палацу — просто із заповітних снів «нового росіянина».
Проте в «Ріголетто» ще було що і кого послухати, — «Дон Жуана» краще дивитися.
За винятком Церліни (Валентина Степова) і часом Дона Оттавіо
(Олександр Дяченко), герої виконували партії звучним кобзонівським речитативом.
Завдяки млявості оркестру цей речитатив було чути цілком виразно. Звичайно,
що українська мова взагалі й мова лібрето Миколи Лукаша зокрема мелодійна
майже так само, як італійська, але доводиться визнати: цієї мелодійності
явно недостатньо для того, щоб вона могла замінити власне спів.
Отже, вечір закінчився — питання залишилися. «Добро на
стриптиз», як казав класик, нам дали давно, і не в ньому, звичайно, річ.
Суть в іншому: років сім назад спектакль з подібними режисерськими рішеннями,
ще й з урахуванням відновлення історичної справедливості щодо незаслужено
забутих імен (мається на увазі лібретист) пройшов би на ура. Але вже новації
дворічної давності на зразок обмивання герцога в купальні («Ріголетто»
— прем’єра в постановці тієї ж Молостової) потрапили в трохи інший культурний
контекст, а тому й сприймалися абсолютно інакше, аніж у добу «Маленької
Віри». Тим більше сьогодні, коли в оперному театрі, як ніде інде, волієш
класики — наприклад, чого-небудь із тієї опери, де герой «у ході логічних
побудов про важливість почуттєвого в музиці» може сказати що-небудь «щодо
оголеності людського голосу та її компенсації найбільш вишуканими формами
старовинної вокальної музики». І тому сьогодні музика Моцарта, взята сама
по собі, здається набагато ближчою і душі, і тілу, ніж покликані наблизити
її до народу режисерські прийоми. Якщо, звичайно, ця музика звучить.
Юрій КРОТ, УНІАН, спеціально для «Дня»
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
