Важко уявити собі менталітет людини, яка наживається на гуманітарній допомозі тим, хто постраждав від стихійного лиха. Як це трапляється нині.
Тисячі й тисячі мешканців Закарпаття зимної осені опинилися просто неба — мокрі, холодні, голодні, хворі. На цьому горі негайно розквітнув жвавий бізнес — привласнюють, тобто переводять на інші рахунки, гроші, на базари потрапляють продукти, теплий одяг, постіль. Добрі люди вдома і за кордоном збирають, пакують і надсилають... прямо в ненажерливу пащу Молоха. Організації, особи, що надсилають допомогу, вимушені вишукувати якісь спеціальні методи контролю й розподілу, аби хоч щось дійшло таки до людей, що зазнали лиха. Який сором!
Досі мені був не зовсім зрозумілим термін «криміналізація влади». Але це так просто. Адже у випадку розкрадання гуманітарної допомоги не йдеться про пограбування вагонів чи зламування банківських сейфів. Усе робиться бюрократичними «відмичками», за підписами й печатками державних чиновників.
Тому, отже, маємо владу. Колись в усьому можна було звинувачувати поляків, євреїв, Москву. Кого тепер?
У палаті клініки, де я щойно лікувалася, нас було шестеро. Більшість — жінки-робітниці, городянки в першому поколінні. Вельми непогані люди. У палаті панувала атмосфера уваги одна до одної. Усі, як могли, допомагали іншим, ділилися харчами, особливо з тими, яких ніхто не відвідував. А довгими вечорами, як водиться, вели нескінчені розмови — про себе. Розповідали також про свою роботу на фабриках, у майстернях. На хлібо-молоко-м’ясо комбінатах. І чим, ви думаєте, ці порядні милі люди особливо пишалися? А тим, як спритно і практично вони «користалися» своєю роботою, як винахідливо виносили із цехів і складів матеріали, з якими працювали. Через високі паркани летіли лантухи із цементом; целофанові пакети з м’ясом обвивали тіло під спідницею; дрібні електродеталі губилися у великих хустках. Одна робітниця хлібокомбінату з гордістю розповіла, що коли вона вийшла на пенсію, в кутках її дому стояло чотири великі лантухи цукру. Вона забезпечила цукром і борошном так само своїх дітей. Я з нетерпінням очікувала розповіді сусідки, яка колись працювала на заводі гірничо-добувних машин — що можна було «взяти» там? З’ясувалося, що ця жінка була членом цехкому і в результаті об’їздила мало не всі курорти Союзу — за всіх своїх подруг по цеху.
І ні тіні сумніву чи сорому. Навпаки, йшлося про норму життя. Бо чи не було б це куркам на сміх, якби, скажімо, медсестра ходила в аптеку купувати медикаменти?
Цей «народний звичай» справив (і продовжує справляти) неабиякий вплив на якість всього нашого матеріального оточення. Украдений цемент замінюється піском, сметана — сироваткою, а чим компенсуються на м’ясокомбінаті винесені звідти пуди м’яса, краще не знати. Перелік можна продовжувати до нескінченності, бо кожен бере все, що «погано лежить» навколо його місця праці, і суспільство беззастережно це санкціонує. Коли хтось піднімається «вверх», то коло його можливостей розширюється, а мораль залишається тією самою. І тоді, врешті-решт, дії цієї персони починають сприйматися тими, хто залишився внизу, як кримінальні.
Так ми й живемо за подвійною мораллю. Одна — для стосунків між особистостями, де нормальна людина навіть чужої скріпки не привласнить. Друга мораль квітне у сфері відчуженої від людини власності — громадської, державної. Тут усе дозволено, тут заповідь «Не кради» не має сили. І дотепер ні суспільні інститути, ні влада не вдалися до жодного реального заходу, щоб позбутися цієї ганебної спадщини.
№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
