Є в цьому фільмі одна особливість, яка з плином часу стає
дедалі очевиднішою. Картина — порочна до самої глибини. Це не просто гангстерський
бойовик, а сучасний епос, пронизаний філософією пороку та чарівливістю
лиходійства. Практично всі його герої, м’яко кажучи, не ладнають із законом,
але живуть при тому легко, цікаво, як справжні романтики. А втім, Тарантіно
согрішив не стосовно героїв, які самі по собі не такі вже й нові. Найголовніша
вада — в тому, що «Чтиво», цей стовідсотково американський фільм, зроблений
цілком по-європейському — у всьому, починаючи від композиції, закінчуючи
горезвісним цинізмом персонажів. Отим-то він і поставив свого часу в глухий
кут Американську кіноакадемію: відкупилися другорядним «Оскаром», тоді
як Канни захоплено озолотили вискочку із Лос-Анджелеса «Пальмовою гілкою».
До речі, скривджений Микита Міхалков ще рік після цього твердив про антиросійську
змову кінокритики. На жаль, зовсім інші сили вступили на світову арену.
Вже притчею во язицех стало одвічне протистояння Голлівуду
і Європи. Там — комерція, тут — мистецтво, там — кровопивці-продюсери,
тут — вільні художники, там — «Термінатори», «Чужі» та інші кошмари на
вулиці В’язів, тут — розумні, витончені Фелліні, Пазоліні, Трюффо тощо.
Щоб підкорити Америку, режисерові (актору) необхідно було просто самознищитися
як європейцеві, перебратися на інший берег Атлантики, розчинитися в англомовному
середовищі й творити відповідно до кон’юнктури. Порочність моменту й полягає
в тому, що нині цей непереборний, здавалося б, бар’єр, несподівано почав
руйнуватися: почате Тарантіно набуло характеру інфекції. Першою і поки
що єдиною на виклик часу відповіла інша найбільша кінодержава світу — французька.
Відповідь Америці серйозна і сьогодні це улюблене видовище всіх власників
відеомагнітофонів. Назва його коротка, як клацання затвора: «Доберман».
За всіма ознаками це крутий поліцейсько-гангстерський бойовик.
Однак і гангстери, і правоохоронці тут вельми дивні. Початкові дії передує
красномовний мультфільм, зроблений у підкреслено комп’ютерному стилі: якийсь
віртуальний громило з псячою головою виробляє в кадрі огидні безчинства,
відразу даючи зрозуміти глядачеві, що далі буде ще гірше. Весь фільм удачливі
бандити грабують банки й безстрашно воюють із поліцією. Конфлікт вибудовано
за принципом ворожнечі поганого з іще гіршим. Отаман всієї банди на прізвисько
Доберман протистоїть поліцейському Крістіні. Роль першого виконує Вінсент
Кассель, який уславився в недавньому політичному фільмі з красномовною
назвою «Ненависть», а Чекі Каріо, який грає поліцейського, відомий нашим
глядачам за роллю шефа спецслужб у бойовику «Нікіта». Звичайно, з таким
дуетом будь-який фільм може бути цікавий. Однак екстраординарність «Добермана»
не тільки в крутому сюжеті, великій кількості стрілянини та спецефектів
(останні, до речі, зроблено на цілком голлівудському рівні, але внутрішніми
французькими силами), а в зухвалій аморальності всіх і вся. Які жорстокі
й підступні хлопці на чолі з Доберманом, але порівняно з поліцейським Крістіні
вони — справжні діти. Бо цей слуга закону — справжнісіньке чудовисько:
психопат, наркоман, збоченець і садист, від нього самого треба охороняти
мирних громадян. І поступово, крізь усі несподівані повороти й карколомні
перипетії, вимальовується істинна мораль фільму. Адже всі лиходії тут —
підкреслено «тарантіноподібні», вони живуть у вигаданому, кіношно-віртуальному
світі й діють, як належить героям пригодницької стрічки; вони роблять те,
що роблять, бо якийсь Режисер так наказує, і ллють кетчуп, видаючи його
за кров. Водночас покидьок-поліцейський до болю реальний. Отут і прихована
гіркота режисера фільму Яна Кунена: тоді як кінематографічне зло підкреслено
умовне й картинне, то від зла реального не може захистити навіть закон.
Але масштаби розчарування набагато ширші, бо поліцейський
у «Добермані» настільки ж поганий, наскільки добрі його заокеанські колеги
розливу студії «Коламбія Пікчерз». Усі революції кримінальні, й головний
кримінал у сучасному кіно сьогодні полягає в тому, що з успіхом «замериканитися»
можна нині й залишаючись у себе вдома. Адже й тарантіновське «Чтиво» робилося
не в Голлівуді, а на незалежній студії «Мірамакс». У свою чергу і «Доберман»
— один iз виявів цього дивного процесу зрощення найстарішої кіношколи світу
з найбагатшою кіношколою. Нікого вже не дивує, що цілком і повністю французький
художник Люк Бессон знімає в Америці з величезним успіхом кіноказку «П’ятий
елемент» — і французом при цьому залишається; що творець зловісно авангардних
картин «Делікатеси» та «Місто загублених дітей» Жан-П’єр Жене ні з того
ні з сього знімає четверту серію фільму жахів «Чужі» — і при цьому належність
режисера до Старого Світу не спростовується. І все-таки, що цікаво, за
безперечного комерційного успіху цих блокбастерів є в них щось, що споріднює
їх із абсолютно несхожими на них «Чтивом» і «Доберманом». Це — суто європейська
невіра в людську природу за стовідсоткової американізованості сюжету. «П’ятий
елемент» інколи дуже скидається на глузування і з себе самого, і з усіх
фантастичних фільмів взагалі, а після перегляду «Чужих-4» залишається відчуття,
що найогидніші істоти у Всесвіті не горезвісні сірчанокислотні монстри,
а ми з вами, дорогі глядачі й читачі, гомо сапіенси.
Мабуть занадто зухвало, спираючись на ці чотири, нехай
і дуже помітні, картини останніх років, серйозно говорити про якісь тенденції,
якесь нове революційне свавілля на світових екранах. Однак висновки підтверджуються
численними, хоч і менш яскравими прикладами. Дивне зближення двох, загалом,
антагоністичних континентів на засадах цинізму триває. Що ж — люди мистецтва
відчувають аромати квітів, які ще не народилися, і якщо це квіти зла, то
чи винуваті в цьому художники? Вічне розчарування Європи, постійний оптимізм
Америки — лише схеми, нехай і добре налагоджені, але вельми далекі від
будь-яких реалій, як життя, так і культури. Іноді зі сміхом, іноді з плачем,
а частіше з уїдливою посмішкою рід людський рухається крізь усі простори
— і вигадані, і справжні. Багато зірок вказує шлях у цій безпримiрнiй авантюрі,
і найпомітніша з них — порочна зірка кінематографа. Не порочніша, ніж будь-яка
людина, яка взяла на себе сміливість творити.
№231 02.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
