До нас Рене Магрітт прийшов 91-го року репродукцією на
обкладинці першого видання безпутного Генрі Міллера. Той покет-бук прикрашало
обурливо безсоромне «Згвалтування», що бентежило, кажуть, навіть аж ніяк
не ханжу Поля Елюара, — квінтесенція фрейдистського тлумачення жінки: замість
очей — груди, замість носа — пупок, замість рота — ... Проте, нестандартність
Магрітта в колі його друзів і соратників сюрреалістів полягає в тому, що
цей, схожий на Еркюля Пуаро, тугенький огрядненький бельгієць у буржуазному
чорному котелку, судячи з усього, нікого ніколи не збирався епатувати.
Його провокаційні художні гіпотези ніяк не підкріплялися особистими поведінковими
девіаціями — всіма цими ошаленілими скандалами, непередбачуваними вибриками,
задерикуватими маніфестами, якими, як поліпами, обросли біографії «лідерів
течії». Він не бив скло вітрин і не повідомляв публічно про свої дефекації,
як Далі, не міняв дружин, як Макс Ернст, не влаштовував демонстрацій і
не зображав із себе вождя, як Андре Бретон. Життя його склалося на рідкість
добропорядно й чинно, що, мабуть, примушує ставитися до викликаних його
фантазією образів набагато серйозніше, ніж до афектованих і чванливих «видінь»
багатьох інших сюрреалістів. Те, що, скажімо, у Дюшана, який увічнив пісуар,
або у Пікабіа, який страхав обивателів «канібальським маніфестом», могло
здаватися забавою, бравадою, претензійною грою, у Магрітта набуває грунтовності
певного драматичного знання. Звичайно, він, влаштовуючи іноді оптичні головоломки,
сміється над публікою і жартує над наївною вірою реалістів у те, що вони
достовірно відображають навколишній світ. Ніяка віртуозність пензля й точність
спостереження не здатні, за Магріттом, «зловити» на полотні реальний фізичний
об’єкт. Картина — вигаданий простір, що, однак, не заперечує того, що сутність
предметів і явищ може бути виражена в ній набагато повніше й глибше, ніж
при найдобротнішому і найдобросовіснішому копіюванні реальності. Тому на
відомому автопортреті «Гострий погляд» (1936) Магрітт програмно відображає
свій метод, який полягає у візуалізації незримого, ставленні до живопису,
як до чаклунства. На столі перед художником — яйце, а на полотні на мольберті
— вже птах.
«Художник здавався мені людиною, наділеною чарівною силою»,
— згадуючи дитинство, написав Магрітт на схилі років у автобіографічній
статті «Лінія життя». Досить дивно почути це визнання з вуст бездоганного
акуратиста і педанта, який ніколи не мав власного ательє й пишався тим,
що жодного разу в житті не заляпав фарбою килим у кімнаті, де писав свої
картини. Добродійність і бюргерський характер Магрітта провокують сьогодні
деяких радикальних критиків підозрювати художника ледве не в холодному
прагматизмі й рвацтві. Мовляв, він вдало прикидався сюрреалістом, вправно
і обачливо імітуючи модну манеру, конструюючи свої живописні парадокси
розсудливо, як робот. Як докази, зокрема, пред’являються його несподіване,
з явним комерційним присмаком, захоплення імпресіонізмом у 40-х роках (яке
ні слави, ні грошей Магрітту, на жаль, не принесло) й численні повтори
та варіації деяких сюжетів («Володарювання світла» існує, приміром, у шістнадцяти
варіантах) у 50—60-х роках, коли до нього, в чималій мірі завдяки дилеру
Олександру Іоласу, прийшов феноменальний успіх. Захищати Магрітта від подібних
докорів безглуздо. Досить просто вдивитися в його роботи (на жаль, в Україні
їх оригінали жодного разу не експонувалися, але й доступні репродукції
вельми красномовні), аби відчути, що охайний і врівноважений, далекий від
ексцентричності та скандальності бельгійський буржуа, дійсно, був одним
із художників-магів цього століття. «Сюрреалізм — це реальність, звільнена
від банального сенсу», — заявив якось Магрітт. Ірраціональне й таємниче,
що оточує нас, він зумів виявити просто і сильно, принципово залишаючись
у руслі фігуративного живопису. Він примусив відмовитися від догми й примітивізму
сприйняття життя, відкриваючи нові сенси в, здавалося б, азбучних істинах.
І, як будь-який великий художник, попередив кожного свого глядача про те,
що світ — трагічний, і навіть у рідкісну хвилину спокою і безтурботності
ми не маємо права забувати, що за примарною пеленою, на перший погляд,
надійної реальності, підступно переховується хаос, готовий обрушиться на
нас уже наступної миті.
ДОВІДКА «ДНЯ»
Рене Магрітт народився в Лессіні (Бельгія) в родині кравця
та модистки. Дитинство та юність провів у провінційному містечку Шарлеруа.
У 14 років втратив матір, вона потонула (згідно з іншою версією — утопилася).
Смерті матері дослідники творчості художника надають дуже важливого значення,
пояснюючи підлітковою психічною травмою закритість облич (птахом, букетом
фіалок, але найчастіше — косинкою, рушником або полотном) на більшості
його портретів: коли Регіну Магрітт витягли на берег, її обличчя було обмотане
нічною сорочкою. 1916 року художник покидає батька й братів (наймолодший
із них — Раймон — згодом став популярним у Бельгії композитором-пісенником)
і вступає до Королівської академії красних мистецтв у Брюсселі. Приєднується
до футуристів, однак, розчарований через неможливість продати свої картини
та безгрошів’я, влаштовується маляром на шпалерну фабрику. 1922 року одружується
з Жоржетт Берже. Біографи Магрітта вважають, що Жоржетт, з якою 15-річний
Рене познайомився на ярмарковій каруселі в Шарлеруа, н е лише як дружина,
а й фізично була єдиною жінкою в його житті, що для багатьох є додатковим
доказом «міщанства» художника. Так чи інакше, але одруження, очевидно,
було головним порятунком Магрітта від смутку. Він знову повністю присвячує
себе живопису, а побачивши 1923 року репродукцію картини Джорджо де Кіріко
«Любовна пісня», кардинально змінює свої уявлення про мистецтво. Магрітт
входить у співтовариство дадаїстів, і незабаром створює свої перші сюрреалістичні
роботи. Картина «Жокей, що заблукав» (1926) стає для нього пропуском до
сюрреалістичної еліти. 1927 року в галереї «Кентавр» у Брюсселі відбувається
його перша персональна виставка, після чого подружжя Магріттів переїжджає
до Франції та оселяється в містечку Перро-сюр-Марн неподалік від Парижа.
Магрітт знайомиться з Максом Ернстом, Сальвадором Далі та Полем Елюаром,
які стають його близькими друзями. Однак екстравагантне богемне оточення,
вочевидь, не до вподоби митцю, й 1930 року він, не попрощавшись ні з ким,
як годиться, раптово повертається до Б рюсселя, де створює впродовж подальших
кількох років ряд своїх відомих картин: «Доля людська», «Чорна магія»,
«Портрет», «Згвалтування», «Туга за домом». Нацистська окупація Бельгії
була надзвичайно великим психічним стресом для художника: його постійно
переслідує страх репресій за своє «лівацтво» (Магрітт певний час був членом
Компартії, звідки, щоправда, швидко ретирувався), а ще більше — за «дегенеративне
мистецтво». Можливо, реакцією на переживання війни є його відхід у 40-і
роки від принципів сюрреалізму та «штампування» картин а la Ренуар. 1947
року на «відступника» обрушується Бретон і відлучає Магрітта від сюрреалістичного
руху. Магрітт, однак, швидко, після скандалу навколо «варварської», надто
натуралістичної картини «Пожирачі птахів», повертається до своєї звичної
манери й незабаром входить до кола найдорожчих авторів сучасного мистецтва.
1964 року відбувається його грандіозна виставка в Музеї сучасного мистецтва
в Нью-Йорку, на якій він отримує «офіційне прощення» від «ідеолога сюрреалізму»
Андре Бретона: «В усьому, що зробив Магрітт, є те, що Аполлінер назвав
«справді здоровим людським розумом», властивим лише найвизначнішим поетам».
1967 року Рене Магрітт вмирає від раку підшлункової залози. Найбільша колекція
робіт художника знаходиться у Бельгійському Королівському музеї красних
мистецтв. Крім того, вони представлені в Лондонській галереї Тейт, Вашингтонській
національній галереї, Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва. У музеях
колишнього СРСР картин Рене Магр ітта немає й, мабуть, не буде ще багато
років. Надто вже дорого вони коштують на аукціонах.
№225 24.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
