Пацієнти психлікарні стають або об’єктами іронії, або сприймаються
як генії, що вирвалися з пут «цивілізованості». Дефіцит інформованості
та розуміння породжує страх.
Київська міська клініко-психоневрологічна лікарня № 1,
у народі «павлівка», вкрита зів’явлим листям. Деякі відділення розташовані
в будинках майже вікової давності — старі дахи, обшарпані стіни. Зі словом
«павлівка» виникають похмурі асоціації. Однак за ними переховується цілий
шар соціального життя.
«У радянські часи була тенденція до ізоляції хворих, їх
просто боялися. Проте ми переконані, і це доведено досвідом інших країн,
що страх перед психічно хворими не обгрунтований, їх можна адаптувати й
реабілітувати в суспільстві, — каже головний лікар лікарні Роман Никифорук.
— Нині вже 53% населення мають якісь зміни психіки. Це так звані межуючі
стани на рівні неврастенії, неврозу, безсоння, аритмії. Частково ці межуючі
стани можна спостерігати в кожному з нас. А стреси, які нагромаджуються,
можуть привести людину до серйозних порушень психіки...»
Права ж, як відомо, у нас даються законодавчою владою.
Якщо ж вона цього не робить, то люди намагаються захистити себе самостійно.
Сьогодні в Києві існує декілька товариств, які об’єднують хворих та їхніх
родичів. Голови фонду ВІТа (Віра, Ініціатива, Толерантність) і товариство
«Надія» одностайні в думці, що психічно хворі люди незахищені.
Тетяна Кожуріна, яка очолювала фонд ВІТа, вважає: «Закон
про психіатричну допомогу має бути прийнятий негайно. Нині ми стоїмо на
місці, оскільки немає ніякого основного закону. А якби він був, то ми могли
б виходити на відомчі інструкції, могли б вимагати чогось конкретно...».
Закон уже пройшов одне читання на Верховній Раді, але чи
скоро тепер доберуться до нього? В основному фахівці, родичі та самі хворі
позитивно оцінюють новий закон. Щоправда, є розбіжності щодо того, чи необхідно
проводити госпіталізацію через суд. Одні кажуть, що судові справи спричинять
додаткові бюрократичні й фінансові витрати. Інші ж вбачають іще один аспект.
На думку Тетяни Кожуріної, «є факти, коли деякі родичі намагаються, користуючись
станом хворих, відібрати в них квартири, інше майно. Про це пишуть із усієї
України... Тому пацієнт, потрапивши до лікарні і не маючи в змозі ухвалити
рішення про своє лікування, зуміє заручитися об’єктивною підтримкою суду».
Поки що, це лише теоретичні дискусії. Але ж права — це не слова, і вже
тим паче не у вигляді проекту.
Тим більше, що права без фінансової основи — фікція. Роман
Никифорук відзначив із цього приводу: «Ми — соціальна сфера й повністю
залежимо від того, що нам виділяє держава, а отже, від тих організацій,
які керують цими грішми. Треба сказати, що Київська міськадміністрація
нам дуже допомогла з харчуванням, медикаментами. Двічі видавалося по 100
тисяч на ремонт, однак іще 850 тисяч, обіцяних на реконструкцію, поки що
не отримали... Якби це сталося, я б міг спокійно сказати, що я, головний
лікар Никифорук Іван Романович, із великою допомогою міськадміністрації
підняв лікарню. Нині я вважаю це своїм головним завданням...»
Убогість, темрява — чи це не те, що може відштовхнути зовні?
Роман Іванович назвав лікарню «тяжко керованим монстром». Так її й сприймають
іззовні — як монстра з безликою масою «пацієнтів» всередині.
«Немає двох однакових хворих, і якщо до своєї хвороби людина,
наприклад, була інтелектуалом, то це не обов’язково мусить кудись зникнути.
Найстрашніше для нас — сидіти вдома й нічого не робити...» — сказав один
пацієнт. Очевидно, що праця не лише облагороджує людину. Мабуть тому й
виник метод лікування — трудотерапія.
Та навряд чи виключно механічні дії сприяють розвиткові
особистості. Хворі та їхні родичі це повністю усвідомлюють. Ліплення, малювання,
театр, де ведеться постановка «451 по Фаренгейту», й просто клуб зустрічей.
Без сумніву, це в змозі реабілітувати й не лише людину з порушеною психікою.
Нині при лікарні створюється Міський центр медичної реабілітації
психічно хворих міста Києва для тих, хто опиняється викинутим на вулицю
зі своїми проблемами та страхіттями. Іноді елементарне — почистити картоплю
— нездійсненна задача. А як спілкуватися і захищати свої права в «здоровому»
суспільстві?
«Наші пацієнти нині просто ізольовані від світу. Вони повинні
мати якусь професійну та творчу зайнятість. Адже це нормальні люди, тільки
з певними обмеженнями», — вважає Світлана Циганок, яка очолює центр.
Поки що ж виходить, що інваліди, які знаходяться вдома,
ізольовані не тільки бетонними стінами та власними обмеженнями, але й пенсією
у межах 37-60 гривень. Під новоявленими золотими куполами та помпезними
реконструкціями не знаходиться місця для людей.
Завіса середньовічного неуцтва відкривається тим боком,
який, здавалося б, менш за все на це здатний...
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
Начальник відділу охорони психічного здоров’я населення
Управління охорони здоров’я населення міста Києва Юрій ЮДІН: — Якщо Закон
про психіатричну допомогу пройде, то Україна буде в числі держав, де в
сфері примусу діє законодавство, а не свавілля. Сьогодні психіатри керуються
положенням, прийнятим під час перебудови. Але деякі фахівці без ентузіазму
сприймають введення нового закону. Припускається, що й так добре. Суперечки
ведуться в основному навколо умови проведення недобровільної госпіталізації
через суд. Адже примусове запроторення до стаціонару — явне й грубе порушення
свободи людини. Жорсткий контроль за цією процедурою влаштовує хворих.
Заперечення ж з’являються у деяких родичів, які можуть втратити повний
контроль. Багатьом лікарям закон теж не дуже подобається, позаяк збільшується
їхня відповідальність. Але ж він не тільки зобов’язує, а й захищає, передбачаючи
ситуації, в яких фахівець діє, виходячи не зі своїх міркувань, а так, як
передбачено законом. Закон дає гарантії того, що психіатрична допом
ога буде надана на основі поваги свобод і прав хворих,
які різні установи будуть зобов’язані виконувати. Принцип закону полягає
в тому, щоб між пацієнтом і тими, хто надає йому свої послуги з лікування,
мають встановитися партнерські взаємовідносини.
№211 04.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
