Монографічні фестивалі для України не новина. Досить пригадати цикл концертів минулого сезону «Роман Кофман і його друзі». Однак саме на фестивалі Володимира Крайнєва, завдяки продумано складеній програмі, виник особливий смисловий простір, багатий на підтексти.
Спершу про очевидне. Другий фестиваль Володимира Крайнєва надав талановитим дітям можливість виступити з оркестром перед численною аудиторією. Для публіки було розставлено принади на всі смаки — участь у концертах самого метра і його друга Михайла Жванецького, виконання прекрасних творів класиків і великого нашого сучасника Альфреда Шнітке, доступні квитки (від гривні!). Усе спрацювало. «Та сама попса таки загнала людей до філармонії», — констатував на заключному концерті (всі вони пройшли з аншлагами!) Михайло Жванецький.
Фестиваль за своєю композицією нагадував музичні цикли мініатюр романтиків. Назва «Володимир Крайнєв запрошує...» перекликалася з численними музичними запрошеннями, популярними в Х1Х столітті. Тематичні концерти сприймалися як музичні замальовки-роздуми. Тут були портрети Прокоф’єва і Рахманінова, роздуми про сумісність генія і лиходійства (концерт «Моцарт і Сальєрі»), діалог минулого і сьогодення. На концертах Крайнєв поєднував різнi сценічнi амплуа — солірував, грав в ансамблі, акомпанував. Слухачі постійно відчували присутність музиканта, як відчувають читачі голос автора в його творі. Відчувалося, що зі слухачем розмовляють про потаємне.
Програма фестивалю була для Крайнєва значною мірою автобіографічною: улюблені Моцарт і Прокоф’єв, Рахманінов з його ностальгією, Перший концерт Чайковського, що асоціюється не тільки зі знаменитим конкурсом, а й українською веснянкою, присвята — концерт Шнітке, і, нарешті, найважливіше — виступи учнів.
Учні грали так, як і належить грати в їхні роки. За інструментом вони немов розповідали про азарт змагань, ділилися бажанням показати вправність, їх переповнювало прагнення самоствердження. Чи потрібно від дітей вимагати більшого? Вони через музику розв’язували проблеми свого віку. Щоправда був і виняток. Ольга Кузнєцова в концерті Антоніо Сальєрі підкорила природністю, невимушеністю і прекрасним відчуттям стилю виконуваної музики.
На відміну від учнів, їхнього вчителя абсолютно не хвилював технічний бік виступів. Його гра була неначе пронизана повчанням: «Пасажі — це не привід для висловлювання, а звукове видовище, феєрверк, розрахований на публіку». В інтерпретаціях Крайнєва віртуозні ефекти відійшли на другий план, поступившись місцем простим за фактурою, але класично струнким музичним думкам. Однак наголошуючи на простих інтонаціях, Крайнєв наповнював їх такою емоційною напругою, яка, мабуть, передує тільки вибухам, що дають життя галактикам.
Виступи Майстра з учнями нагадували про прийняті в епохи Середньовіччя, Відродження і бароко цехові традиції. Виконуючи лише частину твору, Крайнєв немов дозволяв дописувати своїм учням початі ним музичні полотна, так само як це робили великі художники-іконописці. Таким чином Крайнєв не просто заявив про свій піаністичний клас, а й художньо аргументував цю заяву в композиції фестивалю. Виник ще один смисловий пласт, пов’язаний з традиціями неокласицизму.
У виконанні Володимира Крайнєва повністю прозвучали тільки концерти Моцарта, Прокоф’єва і Шнітке. Між цими композиторами багато спільного. Всі вони писали музику в стилі Моц-art. Їхня геніальність була визнана сучасниками. Моцарт, Прокоф’єв і Шнітке вміли сміятися. Однак якщо в творчості Моцарта сміх — парадоксальний сусід трагедії, то в творчості Шнітке він її незмінний попутник. (Можливо тому, в контексті фестивальної програми виступ Жванецького не сприймався як щось чужорідне і дисонансне).
Послідовність імен Моцарт — Прокоф’єв — Шнітке в історії культури народжує міф про гріхопадіння: Моцарта називали Богом, Прокоф’єва — сонцем, Шнітке порівнювали з Адріаном Леверкюном, генієм, якого спокусив диявол. Різний і образ дитинства, пов’язаний з іменами цих композиторів. Моцарт — геніальна дитина, яка пише недитячу музику. У музиці Прокоф’єва в світ дитинства через казкові образи проникає зло. Шнітке сприймається як геніальний дорослий, який, як дитина кубики, складає свої твори зі стилів попередніх епох.
У програмі фестивалю концерт Альфреда Шнітке не випадково виявився в точці золотого перетину. Сам Крайнєв вважає, що в цьому творі композитор виразив шлях людини до Бога. І якщо врахувати, що, за словами піаніста, добрий виконавець під час свого виступу розмовляє зі Всевишнім, то фестиваль Крайнєва набуває сенсу хресного ходу, гри «усім світом». І як тут не пригадати сказання про матроса, який під час корабельної аварії взяв на свої плечі хлопчика, сподіваючись врятуватися в промiннi його невинності...
№206 28.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
