ЗА 13 КІЛОМЕТРІВ ВІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Хутір Балакири не бозна де, а під носом обласної й районної влади. Від Хмельницького — 13 кілометрів, до Ярмолинець, райцентру, — не більше. Але цього населеного пункту ні на мапі, ні в довіднику про адміністративно-територіальний поділ немає й ніколи не було. Кажуть, що на військових мапах Балакири позначені. «Шість наших, балакирівських, з війни не повернулися», — називає всіх полеглих поіменно Лідія Григорівна. Першим — свого чоловіка, який «... загинув у Ходорові, в сорок четвертому». Німці ж сюди йшли вздовж Чорного лісу, на який тільки-но показував пастух, через Балакири, на Виноградівку, Деражню... Звідти йшли, від Скаржинець, яким наразі підпорядковано територіально цей хутір. У Скаржинцях — сільський голова. Л.Ошовська з ним не знайома, бо «він сюди не заглядає». Але: «Як вибори були, то приходили якісь люди зі скринькою, говорили, за кого треба голосувати. Може, обіцяли, електрифікацію наших Балакирів зроблять».
У ГОЕЛРО-2 наша співбесідниця вже не йме віри — «доведеться в темряві вмирати, як я усеньке життя прожила. А мені взимку вісімдесят виповниться». Про інше згадує: «Зразу по війні Балакири були у плані електрифікації, але начальник опори дерев’яні продав. За два тижні після того, як продав, переказували люди, узяв та й помер, понятно?» Оце десь узяте з російської «понятно» баба долучає до будь-якої своєї думки й чомусь щоразу вгадується в цьому слові її якийсь глибокий, ба, глибинний, зміст.
МИНУЛО ПЕРШЕ СТОЛІТТЯ. Й ОСТАННЄ
Над Балакирами якась цвинтарна тиша. Вісім із дев’ятьох хат, наче могили. А від решти «могил» залишилися недоглянуті садки, занедбані криниці й ось льох під старим дубом, на цементному піддашку льоху викарбувано — 1914 рік. Отак, мабуть, забудовник залишив для історії дату «здачі об’єкта в експлуатацію». Будувалися, садили дерева, сіяли та збирали вирощене — гадали, що назавжди. А воно он як повернулося: всі труди та надії несита темрява занапастила, в порох стерла. Якихось об’єктів так званого соцкультпобуту тут одвіку не було. Діти ходили вчитися до сусідньої Виноградівки, якій пощастило на «лампочку Ілліча». Там же, у Виноградівці, були для балакирівських крамниця, медпункт, пошта й телеграф, на яких набив руку творець ГОЕЛРО-1.
Хутір зробив перший крок у своє друге сторіччя. Баба Ошовська те достеменно знає:
«1897 року мій дід Франц Савіцький почув, що поміщиця з села Карпівці залишилася вдовою, продає землю. Дід купив сім десятин, он там поставив собі хату», — киває праворуч, де від хати давно вже нічого не залишилося. Тоді, крім Ф. Савіцького, ще шестеро купили землю у вдови-поміщиці. Всі — із села Балакири Городоцького району. Тому цей хутір одноіменний із селом, звідки прийшли сюди його вихідці.
ЯК НА ПОЗИКУ ПІДПИСУВАЛИ, ТО ПРО БАЛАКИРИ ЗНАЛИ
Балакири далеко не завжди були такі глухі та забуті: «Як треба було позику підписати, а баба Олена Жеребецька не мала з чого підписати, то прибув за нею конвой — аж 18 душ. З рушницями узяли бабу попід руки, потягнули до машини та й повезли кудись, назад не повернули, понятно?» То вже був період завершення «електрифікації усієї країни». Мабуть, тому й не вдалося побудувати комунізм, що план, як з’ясувалося, насправді не було виконано за всіма пунктами. Радянська влада була, електрифікація також була, та, як наразі виявилося, не «всієї країни». Хутір обминули...
Втім, побутує ще одна версія. Буцімто колишнє начальство, зважаючи на мальовничі балакирівські краєвиди, гостинність аборигенів, полюбляло тут відпочивати — добре пити та й не згірш і закушувати. Отож, для того, щоб убезпечити хутір від навали цивілізації, викреслили Балакири з плану електрифікації усієї країни.
Та годі вже щось до ладу з’ясовувати, коли одних немає, а ті далеко. Були Балакири велелюдні (однією з суттєвих причин погіршення демографічної ситуації в народі вмотивовано називають світло в оселях). «З якого кутка почати? — звертається з риторичним запитанням Лідія Григорівна. — Он з отого? Там жили та були Штойки, яких було п’ятеро — Борис, Сашка, Манька, Наталка, яка потім прийняла Мазуркевича... Тут — Качуровські... Ви, мабуть, чули за одного Качуровського, черговим на залізничній станції працював. Були Жеребецькі — Григорій, а дружина його Олена, а в них були діти — Людмила та Юліан, син. Голубовські... Чекайте-но, бо я вже збилася з пантелику, понятно?.. Далі — інші Голубовські...»
ТАМ, ДЕ «БАБА НА ОКУЛЯРАХ»
У Балакири я, автор цих рядків, дещо запізнився. Бо від весни, коли починається садіння бульби, і аж до тієї пори, коли завершується збирання врожаю, хутір не такий тихий і забутий, як у ці дні пізньої осені. З’їжджаються на свої дідизни городяни, до яких місто вже не таке прихильне та ласкаве, як донедавна. Відтак повертаються до своїх зимових помешкань, де «лампочка Ілліча», поки що за графіком, згасає й засвічується. «І найстарші з ними зимуватимуть. Бачили б, як «баба на окулярах», якій уже дев’яносто три минуло, прощалася із своєю хатою, коли до Хмельницького відправлялася. Гай-гай, тяжко побивалася. Та нічого, вона вже шосту чи сьому осінь так побивається, а потім вертається», — Лідія Григорівна впевнена, що ще зустріне «бабу на окулярах».
В «осінньо-зимовий період» наша співбесідниця сама підтримує життя в Балакирах. Киває на собаку, який, «переконавшись», що баба знайшла спільну мову з нами, несподіваними гостями, вже спокійно дрімає на нетеплому жовтневому осонні: «А Вісла за мною». Запевняє, що їй, бабі, тут не лячно, не холодно, не голодно, не нудно до весни чекати: «Ліс під хатою, а за хатою — садок і город, понятно?». З лісу — хмиз, яким вона розпалює піч, аби зогрітися, зварити собі якоїсь юшки. Дивиться туди, де шумлять вікові ясени, берези та грабчаки, ясними, наче в молодиці, очима.
Немає світла, немає радіо, немає ніяких інших джерел інформації, а вона виявляє майже повну обізнаність у перебігові подій: «Гусельникова, понятно, знали з обласного керівництва. Ми до нього писали про лампочку, але він не відповів. Мабуть, наша лампочка йому була до лампочки. А на місце Гусельникова поставили того, якого він скривдив». Звідки ж вона те знає? Багатозначно мовчить. Про відмінності між тим, що було, і тим, що стало, каже: «Вже начальство не ховається десь у лісах, аби добре випити та закусити. Де хоче, там і гуляє. Ніхто їх, начальників, не контролює».
Про те, як їй ведеться довгими осінніми та зимовими вечорами: «За день баба натовчеться по хазяйству, та спить міцно. А як, бува, не спиться, то мріється. Про весну, а про що ж іще?». Тоді, мовляв, приїде дехто із дев’ятнадцятьох...
ДОРОГА «НАЗАД»
Мовчки вертаємося до машини. Вздовж отих самих невпораних чи незораних полів. У пам’яті — слова Лідії Григорівни про свекра Ошовського, якого розкуркулили двадцять дев’ятого року. Він усе життя старався, аж поки, нарешті, купив землю, багатів своєю тяжкою працею, а його шестеро синів розбіглися хто куди. «Один — аж до Америки, потім долари їм сюди якось переправляв, аби не померли від голоду тридцять третього року. Не знаю, як це йому вдалося, та вдавалося».
Потім згадуються й давнішні розмови з керівництвом Ярмолинецької райдержадміністрації. «Немає Балакирів. На карті географічній немає, а військові мапи мені не показували. Ми — мирні люди». Продовження про бронепотяг не було. Й голова райджерадміністрації Олександр Дерев’янко переконував, що Балкирів уже немає.
Немає хутора — немає проблеми. Для райкерівництва. Але ж поки там зимує 80-літня Лідія Григорівна Ошовська, хутір є. Та про Л. Ошовську райначальство не згадує. Невже не знає й знати не бажає?.. Говорить про «дірки» в бюджеті, про кошти, яких ні для електрифікації, ні для чогось іншого немає. Та чи колись ми ще повернемося до рівня 1897-го року, коли треба було все життя тяжко робити, аби на кілька десятин заробити? А тоді, коли земля ціну мала, мали ціну й люди. Що стосується діда Л. Ошовської, то він, як кажуть там, звідки переправлялися долари для порятунку родини від голоду 33-го року, був вартий сімох десятин, реманенту, тяглової сили. Одначе тоді ще було дуже далеко до плану ГОЕЛРО-1. «Тоді ні програм, ні планів якихось не вигадували, понятно», — пояснювала остання балакирівська аборигенка, дослухаючись до вітру, що десь гуляв у верховіттях темного лісу.
Вітри вгорі шумлять, а внизу дерева стоять-вистоюють, зрозуміло?
ДОВIДКА «ДНЯ»
Як сказав кореспондентові «Дня» Інні ЗОЛОТУХІНІЙ начальник Управління координації, передачі та постачання електроенергії Іван Іллєнко, сьогодні в Україні ще не електрифіковано невеликі хутори (котрі нараховують два-три доми) на Закарпатті, Рівненській і Волинській областях. На жаль, точними даними з цього питання управління не володіє. І, починаючи з 1993 року, не займається збором інформації. «Оскільки, сьогодні не існує державної програми, що зобов’язує нас займатися електрифікацією віддалених хуторів», — зазначив І. Іллєнко.
№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»