Після прибуття до лікарні нас зупинили суворі медсестри і пояснили, що спочатку ми повинні заплатити: за госпіталізацію — 2 гривні і 5 гривень за комунальні послуги. Про що нам тут же видали дві квитанції. «Ну, це ще по-божому!» — вирішили ми. Але це виявилося тільки початком... Вже у відділенні нам виписали довгий список необхідних речей — шприци, вата, система для крапельниці, спирт... Все це «потягло» на 20 гривень. Список ліків постійно поповнювався, і в результаті обійшовся нам приблизно у 50 гривень. На будь-які процедури медпрацівники приходили з порожніми руками: значний пакет з усім необхідним знаходився постійно біля узголів'я кожного хворого. І медсестри брали з нього все потрібне, аж до елементарної клізми. Лише перші два уколи хворій зробили з лікарняних запасів. Але через кілька днів довелося все це повернути.
Приблизно через тиждень, коли мамі стало краще, сусідки по палаті пошепки попередили: «Якщо хочете, щоб все було добре, — час платити лікареві!» За негласними місцевими правилами, плата становила 30—40 гривень. У інших палатах — більше. Наш лікар нещодавно закінчив інститут, тому й розцінки у нього нижчі, ніж у досвідчених лікарів. Розраховуватися грошима необов'язково — можна і «натурою». Більшість розраховувалися продуктами приблизно на цю суму. Надя, працюючи на макаронній фабриці, принесла лікареві мішок макаронів. Ірина, сільська жителька — дві качки й укладку яєць. «Подарунок» потрібно було вручати не на початку і не в кінці, а приблизно через тиждень після початку лікування. Цей момент було вибрано не випадково: пацієнт вже оклигав, але ще залежить від батечка-лікаря. Саме час «підмастити»... «Наш лікар ще хоч прямо не говорить, а інші насамперед вимагають — плати! Минулого разу ми не змогли нічого дати, ну мене і виписали через тиждень. Сказали, що вже здорова, — поділилася досвідом 56-річна Олена Ігорівна. — Але мені ставало все гірше. Приїхала до Києва на консультацію, там подивилися картку: «Так у вас же був інсульт! Як вас могли виписати з такими аналізами?» Тепер-то я вже досвідчена — приготувала пляшку коньяку, коробку цукерок, дорогі сигарети...».
У разі несплати ніякого скандалу вам не влаштують, просто приділятимуть менше уваги, і тільки-но стан злегка поліпшиться — одразу ж випишуть додому. До того ж надовго запам'ятають як «неперспективного пацієнта», а у невеликому містечку, де з тим же лікарем неминуче зустрінешся знову, це небажано. Тому всі намагаються платити у міру своїх сил і можливостей.
«Чи є такі лікарі, котрі не беруть хабарі?» — поцікавилася я у старожилів відділення. «Ще пару років тому багато хто соромився, відмовлявся. А сьогодні беруть всі й у всіх відділеннях, — запевнили мене. — Буває, кажуть: «Не треба, не треба», а руками гребуть. Чомусь більше соромляться досвідчені лікарі, особливо пенсіонери — вони-то знають, яке у нас становище. А от молодь швидко освоюється. Один молодий невропатолог так прямо і заявив: «Мені насамперед треба відпрацювати гроші, які я заплатив за навчання...».
Підношення вручалися зазвичай перед обходом, для цього хворі спеціально підстерігали лікарів у коридорах. Інтелігентний старенький, наприклад, ніяк не міг наважитися передати свій «подарунок» — свіжозарізану курку — з рук у руки, тому вигадав «геніальне», як йому здалося, рішення — залишив згорток на столі в кабінеті лікаря. «А вас там хтось бачив?» — поцікавилися більш досвідчені сусіди. «Ні!» — відповів здивований старигань. «То як же лікар зрозуміє, що це — від вас? Ще подумає, що ви нічого не принесли. Недобре це. Неуважно! Йдіть і покладіть при свідках — медсестрах чи інших лікарях»,— втлумачили невмійкові.
— А що ви хочете, якщо нам вже три місяці не платять зарплатню! — заявила мені медсестра Людмила. — Щось видали перед виборами, а потім знову — глухо. Ну, ми і стараємося. Звісно, отримуємо менше, аніж лікарі, але дещо все ж перепадає. В основному, хворі продукти приносять — помідори, картоплю, м'ясо. Але основний приробіток складається з іншого. По-перше, якісь медикаменти нам держава ще відпускає: ті ж бинти, вату, марлю. Якщо привозять хворого вночі, я можу це продати його родичам за дещо завищеною ціною. Так само і з ліками. Ночами багато хто страждає від безсоння, болю, просять якихось ліків. Звичайно, якщо старенька бабця мучиться, я її і безкоштовно вколю, але якщо це — забезпечена людина, то чому б не попросити з неї плату. А головне джерело прибутку — важкі хворі. За інсультниками потрібен постійний догляд: вони можуть з ліжка впасти, розбити голову об стінку абощо. За кожним я просто фізично встежити не можу. Але якщо домовлюся з родичами — можу виявляти комусь особливу увагу.
Санітарки також, в основному, годуються біля «тяжких»: винести «утку», прибрати, провітрити в палаті — на все існує своя «такса». Тому, за всієї зовнішної непрестижності цієї роботи, влаштуватися на неї дуже складно і з неї майже ніхто не йде по своїй волі.
Отже, якщо вірити документам, двотижневе перебування моєї мами на лікарняному ліжку в стаціонарному відділенні обласної лікарні обійшлося нам усього в 7 гривень. Саме з цієї суми і буде стягуватися податок на користь держави. А на практиці, якщо врахувати всі «подарунки», сувеніри і дрібні подачки, ми витратили не менше 200 гривень. Ці гроші ніде не враховувалися і ніяким податком не обкладалися. Залишається тішитися лише тим, що вони потрапили до кишені дійсно хороших фахівців-медиків... А якщо ні?
№178 18.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
