Першим головою Мінтрансу, прозваного за кількістю видів транспорту «пятиголовим»,
1992 року став Орест Клімпуш, котрий очолює нині посольство України в Угорщині.
Другому міністрові — Іванові Данькевичу, призначеному в липні 1995 року,
змінити що-небудь у галузі, яка розвалювалася, не вдалося. Він був розкритикований
Президентом, і в травні 1997 року звільнений з посади. При Данькевичу звільнили
з роботи п’ятьох заступників міністра, у тому числі двох перших — Валерія
Цибуха й Леоніда Желєзняка.
Третім міністром Л. Кучма призначив колишнього голову Миколаївської
облдержадміністрації Миколу Круглова. Через 52 календарні дні він написав
Президентові «чолобитну» з проханням повернути його на попереднє місце
роботи.
У серпні 1997 року четвертим за рахунком міністром стає впливовий парламентарій,
колишній будівник доріг Валерій Череп, що повернувся нещодавно у Верховну
Раду.
Нарешті днями Л. Кучма знову призначив міністром транспорту Івана Данькевича,
оскільки тримісячний пошук свіжої кандидатури до «кадрової гробниці», як
транспортники називають своє міністерство, не увінчався успіхом. Професіонали
в це крісло вже побоюються сідати.
Обговорюючи «нового» призначенця, транспортники передбачають, що вибір
упав на І. Данькевича як на «битого», за якого зазвичай «двох небитих дають».
А ще стверджують, що в переддень президентських виборів рейтинг кандидатів
буде залежати й від стану транспортних перевезень, особливо в містах. Окрім
того, на транспорті зайнята п’ята частина працездатного населення України.
А це — потенційні виборці...
Виступаючи на виїзному засіданні колегії Мінтрансу в Одесі (1996 рік),
Л. Кучма поставив тодішньому міністру Данькевичу конкретне завдання: транспорт
повинен нести державній скарбниці «золоті яйця». Тоді колишнє Чорноморське
пароплавство такі плоди ще давало. Сьогодні морський флот України — банкрут.
Друге пришестя І. Данькевича не гарантує, що з Мінтрансу таким самим чином
не злетять і інші п’ять голів.
