Про це повідомив заступник міністра оборони, командувач Військ протиповітряної
оборони (ППО) генерал Олександр Стеценко. За його словами, «для цього Україна
має всі можливості». Щоправда, чомусь з’ясувалося це лише після того, як
Росія вибрала стратегію виробництва С-300 без послуг українських заводів.
Україні дiйсно краще зайнятись виробництвом високотехнологічної зброї,
на кшталт зенітних ракетних комплексів С-300, аніж штампувати танки, попит
на які із часом буде тільки зменшуватися. Однак переорієнтація національного
ВПК на нові завдання нині дуже проблематична, якщо взагалі можлива. Так
оцінюють експерти заяву генерала.
Увага до озброєння ППО такого класу насамперед викликана тим, що ринок
систем протиповітряної оборони вважається найперспективнішим сегментом
збройового бізнесу, бо попит є, а пропонування фактично немає. Лише дві
країни — США та Росія — пропонують подібну зброю, яка може боротись як
із літаками, так і з ракетами ворога. Це американський комплекс «Петріот»,
який виробляє «Рейтеон електронік системз», та зенітні ракетні комплекси
ЗРК С-300, котрі традиційно виготовлялися в кооперації між Росією, Україною
та Білорусією. Мінськ постачав потужні автомобільні шасі під комплекс,
Україна (ВО «Іскра») відповідало за радіолокаційні станції. Усе інше робила
Росія, яка і є нині одноосібним продавцем цієї зброї на світовому ринку,
де С-300 конкурує з тим же «Петріот». На сьогодні поміж США та Росією іде
боротьба за контракт із Південною Кореєю, яка ладна викласти 800 млн. дол.
за переоснащення своєї системи ППО. Ще один потенційний замовник — ОАЄ,
котрі на таку ж справу збираються витратити 1 млрд. дол.
Чи може Україна хоча в перспективі увійти у трійку провідних експортерів
систем ППО? Олександр Маначинський, який тривалий час займався розробкою
методик бойового застосування систем ППО, в розмові з кореспондентом «Дня»
визнав, що теоретична можливість існує завжди. Проте слід зважати на те,
що головна елементна та документаційна база на С-300 міститься в Росії.
У разі модернізації цих систем, про можливість якої ведуть мову українські
генерали, потенційний замовник ачи покупець усе одно звертатиметься до
традиційного власника ноу-хау і розробника системи ППО — російського ЦКБ
«Алмаз». (До речі, саме так робила й сама Україна, щоби збільшити дальність
дії ракет, якими озброєні С-300 ППО країни). Звичайно, в України залишається
так званий «китайський шлях» зворотного інжинірингу: вдатись до копіювання
систем ППО С-300 на власних підприємствах. Проте такий шлях виглядає малопродуктивним,
оскільки копіювання високотехнологічних систем часом потребує значно більших
витрат, аніж розробка абсолютно нових зразків. Комплексові, задіяному таким
шляхом, до речі, в підсумку можуть бути не під силу ті завдання, які нині
може вирішувати зброя, відома як С-300 — навіть у його найперших модифікаціях.
До того ж не варто розраховувати, вважає Олександр Маначинський, що
в Росії з оптимізмом поставляться до таких дій України. Тим більше, що
дві країни пов’язані домовленістю про нерозповсюдження спільних секретів
у виробництві військової техніки та зброї без згоди на те другої сторони.
У свою чергу, генерал Олександр Стеценко стверджує, що на підприємствах
ВПК України виробляється близько 30 — 40% комплектуючих до ЗРК С-300. Однак
аналіз можливостей свідчить: цю частку вже найближчим часом може бути доведено
до 70%. «Практично в Україні існує лише проблема виробництва ракети», —
каже переконано генерал. Якщо, звичайно, не згадувати про найпринциповішу
річ — про те, що майже зовсім немає коштів на фінансування здійснення таких
ініціатив. Адже неясну перспективу мають навіть ті розробки, які начебто
були близькі до завершення значно раніше. Наприклад, два роки тому той
же генерал Стеценко на брифінгу для журналістів заявляв про завершення
робіт над національним уніфікованим ракетним комплексом із назвою «Пернач».
Однак відтоді про майбутнє цієї зброї більше жодного разу не згадувалося.
Нині ж ідеться про дещо інше — про переговори з Польщею, Словаччиною та
іншими країнами, які начебто готові фінансувати роботи для спільного виробництва
й модернізації зенітно-ракетних систем нового покоління. Якщо Україна вже
зважиться іти цим шляхом, то їй слід готуватись до відчутного тиску з боку
США та Росії, які навряд чи захочуть бачити третього конкурента на ринку
систем ППО, хоч би яким слабким він був. Адже йдеться про справді дорогі
і високотехнологічні речі, які піднімають науковий потенціал країни значно
вище, аніж тверда броня.
ДЛЯ ДОВIДКИ
Сполучені Штати та Радянський Союз майже одночасно почали розробляти
мобільні системи ППО нового покоління, які могли б боротись як із ракетами,
так і з літаками — на початку 80-х. Перші випробування радянського ЗРК
С-300 були проведені вже 1984 року, американського комплексу «Петріот»
— на два роки пізніше. З того часу обидві системи постійно вдосконалювалися.
Після того, як Хусейн полякав світ своїми «Скадами», США уклали контрактів
на 3 млрд. дол. на продаж своїх «Петріотів». До 90-х років Росія не продавала
С-300 та його модифікації за кордон. Пізніше значну партію цієї зброї закупив
Китай, а 1994 року ЗРК С-300 через Білорусь купили і США. На сьогодні Росія
пропонує покупцям ліцензії на власне виробництво систем С-300.
