І тут мене заскочує. Бо один з найпогідніших моїх спогадів — це свято
в Литві, на якому мені колись довелося побувати. Я згадую, як розраду,
чепурних, у напрасованих сорочках та штанях чоловіків, які, похитуючи крислатими
капелюхами, дефілювали центральною вулицею свого селища. Які ж були в них
здорові й задоволені обличчя!
Наша дійсність спонукає до зовсім інших емоцій. Наші свята буяють серед
бандитських мармиз, простягнутих за милостинею рук, порожніх заводів, незасіяних
полів. Це не моралізаторство. Це факт. Так само неспростовний, як різкий
запах вируючого на майдані Незалежності натовпу. Чи відповідальний я за
те, що у Києві немає гарячої, а то й холодної води? За те, що мене охоплює
печаль, коли відомого співака, який у фіналі ораторії «Цар Едіп» злітає
кудись у невідомість на повітряній кулі, тупо проводжають поглядами і тупо
засвистують тисячі йолопів-тінейджерів, яким до смерті не дізнатися ані
хто такий Стравінський, ані хто такий Софокл, ані хто такий Кокто? Вони
наливатимуться спочатку ром-колою, затим оглушуватимуть себе кокаїном,
а потім віддаватимуть свою хіть тринадцятилітнім повійкам, які тут саме
пропонують любов за три гривні плюс оплата за туалет або під’їзд «для побачення»
своєму сутенерові — якомусь міфічному Таріку. Бог з ними. Людина так влаштована,
що у тлінному вона намагається відшукати останній свій прихисток, останню
свою любов. Аби раз і назавжди. Та з усього люду, що розповзався з майдану
Незалежності, — від статечних дам, від обважнілих од випитого пива чоловіків,
від пацанви, що стріляє цигарки, як і від радісних папуг, мавп та облізлих
поні фотографів, віяло одним: це свято, як липучий монстр, охоплюватиме
все і всіх, воно влазитиме на всі поверхи, просочуватиметься у всі вікна;
цей монстр не зупиниться і наступного дня, і через тиждень. Це відчуєш,
коли вдивишся в байдужі очі, що витріщилися в небо, розцвічене яскравими
букетами салюту. Як на мене — ліпше атомний вибух. За таке зауваження бундючна
літня дама, вилискуючи «рудими» зубами, робить мені попередження: бач,
який розумник, зараз викличемо міліцію. Її чоловік, ніби почувши команду
«фас», підпрягається. Їм нудно збавляти час, вони — полонені ілюзій, вони,
як актори, повірили в те, що грають господарів життя. Вони поласували гамбургерами
в «Макдональдсі» і переплутали свою ситість із щастям і свободою.
Наступного ранку, вчитуючись в кримінальну хроніку, ти, напевне, зустрічатимеш
знайомі обличчя: свято триває. Якщо поталанить, то ти не наразишся на своє
прізвище, як один мій знайомий письменник. Наша країна напрочуд метафізична.
Та читаючи кримінальні хроніки, де смачно підраховано кількість убитих,
скалічених, згвалтованих, мимоволі ловиш себе на думці, що колись твої
співгромадяни почували себе набагато щасливішими, коли на «годовщину Октября»
їм під червоним кумачем виставлялися довжелезні столи з дешевим пойлом.
Людина має право на радість і благеньке щастя. Про створення їй цієї ілюзії
є кому подбати, хоча б перериваючи догори дригом Хрещатик. Занурена в ілюзію
знавіснілого свята, людина не замислюється, що колись по ньому можуть забряцати
танки. Та це вже інша історія.
